Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

— Ти нічого не говориш, — констатувала вона. — Нічого, ані слова.

«Я заморився, — подумав він, — і я холерно слабкий. Мушу сісти, темнішає у мене в очах, я втратив трохи крові й нічого не їв… Я мушу сісти. Проклята кімнатка, — подумав він, — аби вона згоріла під час найближчої грози, уражена блискавкою. Проклята відсутність меблів, двох дурнуватих стільців і столу, який би розділяв, через який так легко й безпечно розмовляється, можна навіть триматися за руки. А я мушу всістися на сінник, мушу попросити її, аби вона всілася поряд. А напханий гороховим лушпинням сінник небезпечний, звідси неможливо нікуди вивернутися, ухилитися…»

— Сядь поряд, Ессі.

Вона всілася. Зі зволіканням. Тактовно. Далеко. Занадто близько.

— Коли я довідалася, — прошепотіла вона, перериваючи довге мовчання, — коли почула, що Любисток тебе приволік, закривавленого, я вибігла з дому, наче шалена, гнала наосліп, ні на що не звертаючи уваги. І тоді… Знаєш, про що я подумала? Що це магія, що ти наклав на мене чари, таємно, зрадницьки причарував мене, приворожив Знаком, твоїм вовчим медальйоном, злим оком. Так я подумала, але не зупинилася, побігла далі, бо зрозуміла, що прагну… прагну опинитися у твоїй владі. А реальність виявилася страшнішою. Ти не накладав на мене чарів. Чому, Ґеральте? Чому ти мене не приворожив?

Він мовчав.

— Якби це була магія, — продовжила вона, — усе було б так просто й легко. Я б піддалася твоїй силі й була б щасливою. Атак… Я мушу… Не знаю, що зі мною діється…

«До дідька, — подумав він, — якщо Йеннефер, коли вона зі мною, почувається так, як я зараз, то я їй співчуваю. І ніколи вже не дивуватимуся. Уже ніколи не буду її ненавидіти… Ніколи».

«Бо, може, Йеннефер відчуває те, що і я зараз, відчуває глибинну впевненість, що саме я повинен зробити те, що неможливо зробити, ще неможливіше, аніж зв’язок Аґловаля із Ш’ееназ. Упевненість, що трохи жертовності тут не вистачило б, що треба жертвувати всім, та й того — невідомо, чи вистачило б. Ні, я не буду вже ненавидіти Йеннефер за те, що вона не може й не хоче дати мені більше, ніж трохи жертовності. Тепер я знаю, що й трохи жертовності — це занадто багато».

— Ґеральте, — застогнала Оченько, втягуючи голову в плечі. — Мені так соромно. Я соромлюся того, що відчуваю, того, що наче якась проклята неміч, наче пропасниця, як нестача дихання…

Він мовчав.

— Я завжди думала, що це чудовий та піднесений стан духу, шляхетний і гідний, навіть якщо він робить тебе нещасною. Я ж стільки балад про щось таке склала. А це — обмеження, Ґеральте, підле й пронизливе обмеження. Так може відчувати себе хтось хворий, той, хто випив отруту. Бо, як і той, хто випив отруту, ти готовий на все заради протиотрути. На все. Навіть на приниження.

— Ессі. Я прошу тебе…

— Так. Я відчуваю себе приниженою, приниженою тим, що я у всьому тобі зізналася, забувши про гідність, яка наказує терпіти мовчки. Тим, що моїм признанням я завдала тобі клопоту. Я відчуваю себе приниженою тим, що ти — заклопотаний. Але я не могла інакше. Я безсила. Віддана на ласку, як хтось, кого долає хвороба. Я завжди боялася хвороби, миті, коли я стану слабкою, безсильною, безпорадною і самотньою. Я завжди боялася хвороби, завжди вірила, що хвороба — найгірше, що могло б зі мною статися…

Він мовчав.

— Я знаю, — простогнала вона знову. — Знаю, що я повинна бути тобі вдячною, що… що ти не користуєшся ситуацією. Але я тобі не вдячна. І за це мені також соромно. Бо я ненавиджу це твоє мовчання, ці твої перелякані очі. Я ненавиджу тебе. За те, що ти мовчиш. За те, що не брешеш, що не… Її я також ненавиджу, ту твою чародійку, охоче вдарила б її ножем за те, що… Я її ненавиджу. Накажи мені вийти, Ґеральте. Накажи мені, щоб я звідси вийшла. Бо сама, з власної волі, я не можу, а хочу вийти звідси, піти у місто, у корчму… Хочу помститися тобі за мій сором, за приниження, хочу знайти першого-ліпшого…

«Зараза, — подумав він, почувши, як її голос скаче, наче ганчірковий м’ячик, що котиться сходами. — Вона розплачеться, — подумав він, — напевне, розплачеться. Що робити, холера, що робити?»

Зігнуті плечі Ессі затремтіли сильніше. Дівчина відвернула голову й заплакала, тихим, жахливо спокійним, нестримним плачем.

«Я нічого не відчуваю, — зрозумів він зі страхом, — нічого, ані найменшого бажання. Те, що зараз я її обніму, це жест обдуманий, виважений, не спонтанний. Я обніму її, бо відчуваю, що так треба, а не тому, що хочу. Я нічого не відчуваю».

Коли він її обійняв, вона одразу ж перестала плакати, витерла сльози, сильно труснувши головою і відвертаючись так, щоб він не міг бачити її обличчя. А потім сильно притиснулася до нього, втискаючи голову в груди.