Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

«Трохи жертовності, — подумав він, — просто трохи жертовності. Це ж її просто заспокоїть, обійми, поцілунки, спокійні пестощі… Вона більше нічого не хоче. А навіть якби вона й хотіла — то що? Трохи жертовності, адже вона красива й варта… Якби вона схотіла більшого… Це її заспокоїть. Тихий, спокійний, делікатний акт любові. А я… Мені ж — все одно, бо Ессі пахне вербеною, а не бузком і аґрусом, у неї не холодна, наелектризована шкіра, волосся Ессі не чорне торнадо лискучих локонів, очі Ессі красиві, м’які, теплі й сині, не палають вони холодним, байдужим, глибоким фіолетом. Ессі потім засне, відвернеться, трохи відкриє рота, Ессі не посміхнеться із тріумфом. Бо Ессі…

Ессі — це не Йеннефер.

І тому я не можу. Не можу видобути з себе трохи жертовності».

— Прошу, Ессі, не плач.

— Не буду. — Вона дуже повільно відсунулася від нього. — Не буду. Я розумію. Інакше не може бути.

Вони мовчали, сидячи поряд на сіннику, напханому гороховим лушпинням. Наближався вечір.

— Ґеральте, — сказала вона раптом, а голос її тремтів. — А може… Може, було б так… як із тією мушлею, із тим дивним подарунком? Може, ми все ж знайшли б перлину? Через якийсь час?

— Я бачу ту перлину, — сказав він із зусиллям. — Оправлена в срібло, у срібну квіточку із майстерними пелюстками. Бачу її на твоїй шиї, на срібному ланцюжку, так, як я ношу свій медальйон. Це буде твій талісман, Ессі. Талісман, який збереже тебе від будь-якого зла.

— Мій талісман, — повторила вона, опускаючи голову. — Моя перлина, яку я оправлю у срібло, із якою я ніколи не розлучуся. Мій клейнод, який я отримала замість… Чи такий талісман може принести щастя?

— Так, Ессі. Будь певна.

— Чи я можу посидіти тут ще трохи? Із тобою?

— Можеш.

Сутеніло, й спадала темрява, а вони сиділи на напханому гороховим лушпинням сіннику, у кімнатці під стріхою, у якій не було меблів, у якій було тільки цеберко й незапалена свічка на підлозі, у калюжі застиглого воску.

Вони сиділи мовчки, у цілковитій тиші, дуже довго. А потім прийшов Любисток. Вони чули, як він наближається, бряжчить на лютні й підспівує. Любисток увійшов, побачив їх і не сказав нічого, ані слова. Ессі, також мовчки, встала й вийшла, не дивлячись на них.

Любисток не сказав ані слова. Але відьмак бачив у його очах слова, які так і не були сказані.

— Розумна раса, — замислено повторив Аґловаль, спираючись ліктем на бильце стільця, а підборіддям — у груди. — Підводна цивілізація. Риболюди, що живуть на дні моря. Сходи, що ведуть у глибину. Ґеральте, ти маєш мене за геть легковірного князя.

Оченько, яка стояла поряд із Любистком, гнівно пхикнула. Любисток недовірливо похитав головою. Ґеральт геть не переймався.

— А мені все одно, — сказав він тихо. — Все одно, повіриш ти мені чи ні. Утім, моїм обов’язком є тебе попередити. Човен, який наблизиться до Драконячих Ікол, або люди, які там з’являться під час припливу, наражаються на небезпеку. Смертельну небезпеку. Якщо хочеш перевірити, чи це правда, якщо хочеш ризикувати — то твоя справа. Я — просто попереджаю.

— Ха, — раптом відізвався володар Зелест, що сидів за Аґловалем у віконній ніші. — Якщо воно потвори, як ото ельфи чи всілякі там інші гобліни, то нам вони не страшні. Страхався я, що воно щось гірше та, боги змилуйтеся, чарівне. З того, що оце відьмак каже, так воно немовби морські утопці-плавуни. А на утопців є способи. Чутка була, що один чародій мигцем із утопцями зарадив собі на озері Моква. Улив у воду барильце магічного фільтрату — і по засраних утопцях стало. І сліду не лишилося.

— Вірно, — одізвався Дроугард, який до того часу мовчав. — Сліду не лишилося. Як щук, лящів, раків і беззубок. Навіть твань на дні вигнила й вільхи на берегах усохли.

— Капітально, — сказав саркастично Аґловаль. — Дякую за чудову ідею, Зелесте. Може, є їх у тебе більше?

— Ну, ніби й справді, — зарум’янився володар. — Магік трохи перегнув чарівну паличку, занадто розмахнувся. Але ми й без магіків можемо собі зарадити, княже. Відьмак каже, що битися з отими потворами можна й убити їх теж можна. Тоді війна, пане. Як раніше. Нам воно не новина, еге ж? Жили в горах боболаки — де вони зараз? По лісах плентаються ще дикі ельфи й мавки, але й тим скоро кінець настане. Видеремо, що наше. Як наші діди…

— А перлини побачать мої внуки? — скривився князь. — Задовго чекати, Зелесте.

— Ну, аж так погано не буде. Бачиться мені… Скажу так: із кожним човном ловців — два човни лучників. Бігом потвор розуму навчимо. Навчимо їх страху. Вірно, пане відьмаче?