Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

Ґеральт глянув на нього холодно, не відповів.

Аґловаль відвернув голову, демонструючи свій шляхетний профіль, закусив губу. Потім глянув на відьмака, мружачись і морщачи лоба.

— Ти не виконав завдання, Ґеральте, — сказав. — Знову завалив справу. Я не заперечую, виказав ти чимало добрих намірів. Але я за добрі наміри гроші не плачу. Плачу за результат. За ефект. А ефект, вибач уже, є гівняним. Тому гівно ти й заробив.

— Чудово, мосьпане княже, — скривився насмішкувато Любисток. — Шкода, що вас тоді з нами не було біля Драконячих Ікол. Тоді б ми з відьмаком, може, дали вам шанс зустрітися з одним із тих, із моря, з мечем у руці. Може, тоді б ви зрозуміли, у чому річ, і перестали б дражнитися із платнею…

— Наче перекупка, — втрутилася Оченько.

— Не маю звички дражнитися, торгуватися чи дискутувати, — відповів спокійно Аґловаль. — Я сказав, що не заплачу тобі ані гроша, Ґеральте. Умова звучала: знешкодити небезпеку, знешкодити загрозу, зробити можливою ловлю перлин без ризику для людей. А ти? Приходиш і розповідаєш мені про розумну расу на дні моря. Радиш, аби я тримався подалі від місця, яке приносить мені прибуток. Що ти зробив? Начебто забив… Скількох?

— Не має значення скількох. — Ґеральт трохи зблід. — Принаймні для тебе, Аґловалю.

— Власне. Тим більше що й доказів немає. Якби ти хоча б приніс правиці отих рибожаб, хтозна, може, я видав би тобі звичайну ставку, таку, яку бере мій лісник за пару вовчих вух.

— Що ж, — сказав холодно відьмак. — Не залишається мені нічого іншого, як тільки попрощатися.

— Ти помиляєшся, — сказав князь. — Залишається тобі ще дещо. Постійна праця за цілком непогані гроші й утримання. Положення і патент капітана моєї збройної сторожі, яка з цього часу супроводжуватиме ловців. Це не буде назавжди, досить і того, коли ота начебто розумна раса набереться достатньо розуму, аби триматися подалі від моїх човнів, уникати їх, наче вогню. Що ти на таке?

— Дякую, не скористаюся. — Відьмак скривився. — Така робота мене не влаштовує. Воювати з іншими расами я вважаю ідіотизмом. Може, воно непогана розвага для пересичених княжат. Але не для мене.

— Ах, як же гордовито, — посміхнувся Аґловаль. — Як же презирливо. Воістину, ти відкидаєш пропозиції так, як не кожному королю вдається. Відмовляєшся від чималих грошенят із міною багача після ситого обіду. Ґеральте? Ти сьогодні обідав? Ні? А що завтра? А післязавтра? Бачу невеличкі шанси, відьмаче, насправді невеличкі. Навіть у нормі тобі непросто із заробітком, а тепер, із рукою на перев’язі…

— Як ти смієш! — крикнула Оченько. — Як ти смієш так до нього говорити, Аґловалю! Руку, яку він носить на перев’язі, розрубали йому під час виконання твого доручення! Як ти можеш бути настільки підлим…

— Досить, — сказав Ґеральт. — Досить, Ессі. Це не має сенсу.

— Неправда, — кинула вона гнівно. — Це має сенс. Хтось має нарешті йому сказати правду в очі, цьому князю, який князем іменує себе сам, користуючись тим, що ніхто не конкурував із ним за титул владця цього шматка скелястого узбережжя, і який вважає тепер, що може зневажати інших.

Аґловаль почервонів і стиснув губи, але не сказав ані слова, не ворухнувся навіть.

— Так, Аґловалю, — продовжувала Ессі, стискаючи в кулаки тремтливі руки. — Бавить і тішить тебе можливість зневажати інших, радієш ти презирству, яке можеш виказати відьмаку, що готовий ризикувати головою за твої гроші. Але знай, що відьмак кепкує собі з твого презирства й з твоєї зневаги, що не справляють вони на нього ані найменшого враження, що він навіть не зауважує їх. Ні, відьмак не відчуває і того, що відчувають твої слуги й піддані, Зелест і Дроугард, а відчувають вони сором, глибокий і пекучий сором. Відьмак не відчуває і того, що ми, я і Любисток, а ми відчуваємо огиду. Чи ти знаєш, Аґловалю, чому це так? Я скажу тобі. Відьмак знає, що він — кращий за тебе. Він вартісніший, ніж ти. І це дає йому силу, якою він володіє.

Ессі замовкла, опустила голову — не досить швидко, аби Ґеральт устиг помітити сльозу, що блиснула в кутку чарівного ока. Дівчина торкнулася долонею квітки зі срібними пелюстками, що висіла на шиї, квітки, усередині якої була велика блакитна перлина. Квітка мала майстерно сплетені пелюстки, виконали її дуже красиво. «Дроугард, — подумав відьмак, — проявив себе дуже добре. Ремісник, якого він порекомендував, виконав чудову роботу. І не взяв із них ані гроша. Дроугард заплатив за все».

— Тому, мосьпане княже, — продовжувала Оченько, піднявши підборіддя, — не сміши нас, пропонуючи відьмаку роль найманця в армії, яку ти хочеш виставити проти океану. Не наражайся на сміх, бо пропозиція твоя викликати може тільки його. Ти ще не зрозумів? Відьмаку ти можеш заплатити за виконання завдання, можеш найняти його, щоби він охороняв людей від зла, щоби запобіг небезпеці, яка їм загрожує. Але ти не можеш купити відьмака, не можеш використати його для власних цілей. Бо відьмак, навіть поранений і голодний, буде кращим за тебе. Вартим більшого. Тому він насміхається собі з твоєї нудної пропозиції. Зрозумів?