Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

Він встав слухняно, без зволікання, усівся верхи на стілець навпроти. Вона не уникала його погляду. Міг на те сподіватися.

— Як я говорила, вирішимо це, й вирішимо швидко. Щоб не ставити тебе у незручне становище, я відповім одразу на всі запитання, ти навіть не маєш їх ставити. Так, це правда, їдучи з тобою до Айдд Ґинвайля, я їхала до Істредда й знала, що, зустрівшися, піду із ним до ліжка. Я не думала, що воно вийде назовні, що хвалитиметеся таким один перед одним. Знаю, як ти зараз почуваєшся, і мені прикро від того. Але ні, я не почуваюся винною.

Він мовчав.

Йеннефер труснула головою, її лискучі чорні локони каскадом упали на спину.

— Ґеральт, скажи щось.

— Він… — Він відкашлявся. — Він говорить на тебе Йенна.

— Так. — Вона не відвела погляд. — А я на нього кажу — Валь. Це його ім’я. Істредд — це прізвисько. Я знаю його вже багато років, Ґеральте. Він мені дуже близький. Не дивися так на мене. Ти також мені близький. І в тому полягає увесь клопіт.

— Ти роздумуєш над його пропозицією?

— Щоб ти знав — роздумую. Кажу ж, я знаю його багато років. Дуже… багато років. Мене поєднують із ним інтереси, цілі, амбіції. Ми розуміємо один одного без слів. Він може дати мені опору, а хто знає, може, прийде день, коли я опори потребуватиму. А насамперед… Він… він мене кохає. Так я думаю.

— Я не ставатиму тобі на заваді, Йен.

Вона підійняла голову, а її фіалкові очі блиснули синім вогнем.

— На заваді? Чи ти нічого не розумієш, ідіоте? Якби ти стояв мені на заваді, якби ти мені просто перешкодив, я миттєво позбавилась би цієї перешкоди, телепортувала б тебе на кінець півострова Бремерворд або ж перенесла смерчем у країну Ганну. Невеличким зусиллям я б втопила тебе в шматок кварцу й поставила б на клумбі з піонами. Могла б я також витерти тобі мозок так, що ти позабув би, ким я була і яке мала ім’я. І це все за умови, що мені захотілося б. Бо я могла й просто сказати: «Усе було добре, прощавай». Я могла б утекти тихцем, так, як колись зробив це ти, втікаючи з мого дому у Венґерберзі.

— Не кричи, Йен, не будь агресивною. І не витягай ту історію про Венґерберґ, ми ж поклялися собі не повертатися вже до цього. Я не ображаюся на тебе, Йен, я без претензій. Знаю, що до тебе не вдасться прикласти звичайної мірки. А те, що мені прикро… Те, що вбиває мене, — усвідомлення, що я тебе втрачаю… Це — клітинна пам’ять. Атавістичні рештки відчуттів у мутанта з витертими емоціями…

— Я не терплю, коли ти так говориш! — вибухнула вона. — Не терплю, коли ти вживаєш це слово. Ніколи більше не вживай його в моїй присутності. Ніколи!

— Це змінить факт?! Адже я — мутант.

— Немає жодного факту. Не вимовляй при мені цього слова.

Чорна постільга, що сиділа на рогах оленя, махнула крилами, заскреготіла пазурами. Ґеральт глянув на птаха, на його жовті нерухомі очі. Йеннефер знову сперлася підборіддям на сплетені долоні.

— Йен.

— Слухаю, Ґеральте.

— Ти обіцяла відповісти на мої запитання. На запитання, яких я навіть не мушу ставити. Залишилося одне, найголовніше. Те, якого я ніколи тобі не ставив. Яке я боявся поставити. Відповіси на нього?

— Не зумію, Ґеральте, — сказала вона твердо.

— Я не вірю тобі, Йен. Занадто добре тебе знаю.

— Не можна добре знати чародійки.

— Відповіси на моє запитання, Йен?

— Я відповідаю: не знаю. Але що воно за відповідь?

Вони замовкли. Гомін, що долинав з вулиці, стих і заспокоївся. Сонце, що хилилося на захід, запалило вогні у шпаринах віконниць, прошило кімнату косими смугами світла.

— Айдд Ґинвайль, — пробурмотів відьмак. — Крихта льоду… Я це відчував. Знав, що це місто… Воно до мене вороже. Зле.

— Айдд Ґинвайль, — повторила вона повільно. — Сани королеви ельфів. Чому? Чому, Ґеральте?

— Я їду за тобою, Йен, бо я сплутав, зв’язав упряж моїх саней із полозами твоїх. А навколо мене — завірюха. І мороз. Холод.

— Тепло розтопило б у тобі крихту льоду, якою ти поранений, — прошепотіла вона. — Тоді чари розбилися б, ти б побачив мене такою, якою я є насправді.

— Тоді шмагай білих коней, Йен, нехай летять на північ, туди, де ніколи не настає відлига. Аби вона ніколи й не настала. Хочу якнайшвидше опинитися у твоєму льодовому замку.

— Того замку не існує. — Уста Йеннефер здригнулися, скривилися. — Він є символом. А сани наші — лише погоня за мрією, яку неможливо наздогнати. Бо я, королева ельфів, прагну тепла. Саме це і є моя таємниця. Тому щороку серед сніжної завірюхи сані мої несуть мене через якесь містечко, і щороку хтось, у кого влучили мої чари, сплутує упряж своїх саней із моїми полозами. Щороку. Щороку хтось новий. Без кінця. Бо тепло, якого я так прагну, одночасно нівечить чари, нівечить магію і закляття. Мій поранений льодовою зіркою обранець раптом стає звичайним ніким. А я у його відталих очах стаю не кращою від інших… смертних…