Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

— Я знаю, Істредде.

— Звичайно, ти також знаєш, що тому з нас, хто виживе, доведеться швидко втікати й ховатися від Йенни на краю світу?

— Знаю.

— І, звичайно, ти розраховуєш на те, що коли вона охолоне від люті, до неї можна буде повернутися?

— Звичайно.

— Ну, тоді все вирішено. — Чародій зробив рух, немовби хотів відвернутися, але по хвильці вагання простягнув долоню. — До завтра, Ґеральте.

— До завтра. — Відьмак потиснув подану йому руку. — До завтра, Істредде.

— Гей, відьмаче!

Ґеральт підвів голову від столу, на якому в задумі розмазував примхливими узорами розлите пиво.

— Нелегко було тебе знайти. — Староста Гербольт присів, відсунув жбани й кухлі. — У заїжджому дворі сказали, що ти вирушив до стаєнь, у стайнях я знайшов лише коня і в’юки. А ти тут… Це ж, мабуть, найпаршивіша корчма в усьому місці. Тільки найгірша голота сюди приходить. Що ти тут робиш?

— П'ю.

— Бачу. Я хотів із тобою порозмовляти. Ти тверезий?

— Наче дитина.

— Я радий.

— Що вам треба, Гербольте? Як бачите, я зайнятий. — Ґеральт посміхнувся до дівки, що ставила на стіл іще один жбан.

— Пішла плітка, — нахмурився староста, — що ти й наш чародій вирішили повбивати один одного.

— Це наша справа. Його й моя. Не втручайтеся.

— Ні, це не ваша справа, — заперечив Гербольт. — Істредд нам потрібен, ми не потягнемо іншого чародія.

— Тоді йдіть у храм і помоліться за його перемогу.

— Не жартуй! — крикнув староста. — І не мудруй, приблудо. На богів, якби я не знав, що чарівник мені цього не вибачить, то тебе б у яму кинув, на саме дно, виволік би тебе за мури двійкою коней або наказав би Цикаді заколоти тебе, наче свиню. Але, на жаль, Істредд має бзик щодо гонору і не подарує мені цього. Знаю, що і ти мені такого не подаруєш.

— Чудово складається. — Відьмак допив черговий кухоль і виплюнув під стіл стебло соломи, яке туди впало. — Пощастило мені, нема слів. Це все?

— Ні, — сказав Гербольт, витягаючи з-під плаща набитий мішечок. — Маєш тут сто марок, відьмаче, бери їх і геть із Айдд Ґинвайлю. Геть звідси, краще за все — негайно, у будь-якому разі — до сходу сонця. Я сказав, що ми не потягнемо іншого чародія, я не допущу, аби наш — ризикував життям у поєдинку із кимось таким, як ти, з глупого приводу, щодо якоїсь…

Він урвав, не скінчивши, хоча відьмак навіть не здригнувся.

— Забери з-за цього столу свою паскудну пику, Гербольте, — сказав Ґеральт. — А твої сто марок запхай собі в сраку. Йди звідси, бо мені недобре робиться, коли тебе бачу, ще мить — і заблюю тебе від шапки до чижм.

Староста сховав мішок, поклав обидві долоні на стіл.

— Як ні — то ні, — сказав. — Хотів я по-доброму, але як ні — то ні. Бийтеся, ріжтеся, паліться, порозривайтеся на шматки заради тієї дівки, що розводить ноги для кожного, хто захоче. Думаю, що Істредд із тобою впорається, ти, платний убивце, так, що тільки чоботи від тебе й лишаться, а як ні, — то я до тебе доберуся ще до того, як його труп вихолоне — і всі кістки тобі поламаю на тортурах. Цілого місця на тобі не зоставлю, ти…

Не встиг прибрати рук зі столу, рух відьмака був занадто швидким, ривок руки з-під столу змазався в очах старости, а кинджал зі стуком увіткнувся між пальцями його долоні.

— Може, — прошепотів відьмак, затискаючи долоню на руків’ї та вдивляючись в обличчя Гербольта, з якого відлила вся кров. — Може, Істредд мене вб’є. Але якщо ні… Тоді я звідси поїду, а ти, плюгавий сміттярю, не намагайся мене затримувати, якщо не хочеш, щоб вулички вашого брудного міста почервоніли від крові. Геть звідси.

— Пане старосто! Що тут діється? Гей, ти…

— Спокійно, Цикадо, — сказав Гербольт, поволі відсуваючи долоню, сунучи нею по столу, подалі від вістря кинджалу. — Нічого не трапилося. Нічого.

Цикада сунув у піхви наполовину витягнений меч. Ґеральт не дивився на нього. Не дивився на старосту, який виходив із корчми, прикритий Цикадою від п’яних плотогонів і візниць. Дивився на маленького чоловічка зі щурячим обличчям і чорними проникливими очима, який сидів за кілька столів далі.

«Я схвильований, — констатував зі здивуванням. — Руки в мене трясуться. Насправді — трясуться у мене руки. Це неймовірно, те, що зі мною діється. Чи не означає воно, що…»

«Так, — подумав він, дивлячись на чоловіка зі щурячим обличчям. — Хіба так».

«Так було треба», — подумав він.

Як холодно…

Він устав.

Дивлячись на того чоловіка, посміхнувся. Потім відхилив полу куртки, витягнув з набитої саківки дві золоті монети, кинув їх на стіл. Монети забряжчали, одна, покотившись, ударилася об вістря кинджала, що досі стирчав у тесаному дереві.