Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

Удар впав несподівано, палка тихо свиснула в темряві, так швидко, що відьмаку майже не було часу встигнути заслонити голову рефлекторно піднятою рукою, щоб зуміти амортизувати удар еластичним вигином тіла. Він відскочив, припадаючи на коліно, перекинувся, устав на ноги, відчув рух повітря, що відступало під новим замахом палиці, уникнув удару спритним піруетом, крутнувся між двома фігурами в темряві, що оточували його, потягнувся до правого плеча. За мечем.

Не мав меча.

«Нічого не викорінить з мене тих інстинктів, — подумав, м’яко відскакуючи. — Рутина? Клітинна пам’ять? Я мутант — і реагую як мутант», — подумав він, знову падаючи на коліно, уникаючи удару, тягнучись за кинджалом за халявою.

Не мав кинджала.

Він криво посміхнувся й отримав палкою по голові. Перед очима в нього блиснуло, біль пробив аж до кінчиків пальців.

Він упав, розслаблюючись, не перестаючи посміхатися.

Хтось звалився на нього, притискаючи до землі. Хтось іще — зірвав кошіль у нього з пояса. Він помітив кутом зору блиск ножа. Той, хто сидів у нього на грудях, розірвав йому кубрак під шиєю, схопив за ланцюжок, витягнув медальйон. І одразу випустив його з рук.

— На Бааль-Зебута, — почув він сопіння. — Це відьмак… Характерник…

Другий вилаявся.

— Не мав меча… Боги… Тьфу-тьфу, прокляття, диявол… Гайда звідси, Радгасте! Не торкайся його, тьфу-тьфу!

Місяць на мить просвітив рідкі хмари. Ґеральт побачив одразу над собою худе, щуряче обличчя, малі, чорні, лискучі оченята. Почув тупіт ніг того іншого, що віддалявся, стихав у завулку, звідки смерділо котами й пригорілим жиром.

Чоловік із обличчям щура поволі зняв коліно з його грудей.

— Наступного разу… — Ґеральт почув виразний шепіт. — Наступного разу, коли захочеш закінчити життя самогубством, відьмаче, не втягуй у те інших. Просто повісься на віжках у стайні.

Уночі, мабуть, ішов дощ.

Ґеральт вийшов зі стайні, протираючи очі, вичісуючи пальцями солому з волосся. Сонце, сходячи, блищало на мокрих дахах, золотом блищало в калюжах.

Відьмак сплюнув, у роті досі мав казна-який смак, ґуля на голові пульсувала тупим болем. На конов’язі перед стайнею сидів худий чорний кіт, зосереджено вилизуючи лапку.

— Киць-киць, котику, — сказав відьмак.

Кіт завмер і неприязно глянув на нього, притис вуха й засичав, вишкірюючи ікла.

— Знаю. — Ґеральт кивнув. — Я тебе також не люблю. Я лише жартував.

Неспішними рухами він міцно підтягнув ослаблені застібки й гачки куртки, вирівняв фалди одягу, перевірив, чи не обмежують вони свободи руху. Перекинув меч через спину, поправив положення руків’я над правим плечем. Перепоясав чоло шкіряною пов’язкою, відгортаючи волосся назад, за вуха. Натягнув довгі бойові рукавички, наїжачені короткими срібними заклепками.

Він ще раз глянув на сонце, звузив зіниці у вертикальні шпарки. «Чудовий день, — подумав він. — Чудовий день для битви».

Він зітхнув, сплюнув і поволі пішов униз вуличкою, уздовж мурів, що гостро, різко пахли мокрим тинком та вапняним чамуром.

— Гей, чудаче!

Він озирнувся. Цикада в товаристві трьох підозрілих на вигляд озброєних осіб сидів на стосі колод, покладених уздовж валу. Він устав, потягнувся, вийшов на середину вулички, старанно оминаючи калюжі.

— Куди це ти? — запитав, спираючи вузькі долоні на обтяжений зброєю пояс.

— Не твоя справа.

— Щоби зразу ж пояснити, хрін там мені є діло до старости, чарівника й усього засраного міста, — сказав Цикада, повільно вимовляючи слова. — Утім, є мені діло до тебе, відьмаче. Не дійдеш до кінця цієї вулички. Чуєш? Хочу перевірити, наскільки ти вмілий у битві. Не дає це мені спокою. Стій, я сказав.

— Зійди з дороги.

— Стій! — заверещав Цикада, кладучи долоню на руків’я меча. — Ти не зрозумів, що я кажу? Будемо битися! Зараз подивимося, хто кращий!

Ґеральт стенув плечима, не сповільнивши кроку.

— Я викликаю тебе на бій! Чуєш, потворо? — крикнув Цикада, знову заступаючи йому шлях. — На що ти чекаєш? Витягай залізо з ящірки! Ну що, лячно стало? Чи, може, ти стаєш тільки проти тих, хто, як Істредд, трахає твою відьму?

Ґеральт ішов далі, змушуючи Цикаду відступати, незручно йти спиною уперед. Особи, що супроводжували Цикаду, встали з купи колод, рушили за ними, тримаючись, утім, позаду, на віддалі. Ґеральт чув, як чвакає болото під їхніми чоботями.

— Викликаю тебе! — повторив Цикада, поперемінно то червоніючи, то бліднучи. — Чуєш, заразо відьмацька? Чого тобі ще треба? Маю тобі в морду наплювати?