Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

— Влучно, — посміхнувся Істредд. — Звичайно, я маю на увазі твій блискучий дотеп, бо щодо змісту баночки ти помилився.

— Але часом ти ж застосовуєш таку кров, вірно? У деяких закляттях, як я чув, не обійтися без дівочої крові, а найкраща — що узята від тієї, яку вбито під час повного місяця блискавкою з ясного неба. І чим, цікаво мені, така кров краща від крові старої шльондри, яка на п’яну голову впала з частоколу?

— Нічим, — погодився чародій із милою посмішкою на губах. — Але якби стало відомо, що цю роль настільки ж добре може виконати, наприклад, кров свиняча, значно доступніша, тоді б усіляка голота почала експериментувати із чарами. А якщо голоті треба назбирати отих, дівочих кровей, що тебе так захопили, драконячих сліз, отрути білих тарантулів, відвару з відтятих ручок немовляти — чи трупа, ексгумованого опівночі, — то не один роздумає.

Вони замовкли. Істредд, ніби в глибокій задумі, стукав нігтями об череп, що лежав перед ним, — розтрісканий, коричневий, позбавлений щелепи. Вказівним пальцем водив він по зубчатому краю отвору й кістці скроні [26] Вказівним пальцем водив він по зубчастому краю отвору й кістці скроні — зубчастий отвір найчастіше виникає від смертельного удару, що пробиває череп; таким чином, череп під рукою Істредда не просто покійника, а істоти, вбитої у бою, свідок історії взаємин людей та ельфів. . Ґеральт спроквола спостерігав за ним. Роздумував, скільки чародію може бути років. Знав, що здібніші вміли гамувати процес старіння перманентно й у будь-якому віці. Чоловіки, для репутації і престижу, вибирали вік здебільшого зрілий, випромінюючи знання і досвід. Жінки — як Йеннефер — менше дбали про престиж, а більше про привабливість. Істредд не виглядав старше, аніж на заслужені, тверді сорок років. Мав притрушене сивиною, пряме, до плеч, волосся і чисельні зморшки на чолі, у кутику рота й біля очей, що надавали йому поважного вигляду. Ґеральт не знав, чи глибина й мудрість у сірих лагідних очах була натуральною, чи викликаною чарами. Після короткої хвильки він дійшов висновку, що то — все одно.

— Істредде, — урвав він незручну мовчанку. — Я прийшов сюди, бо хотів побачитися з Йеннефер. А ти, хоча її тут немає, запросив мене всередину. На розмову. Про що? Про голоту, що пробує ламати вашу монополію на вживання магії? Знаю, що до тієї голоти ти зараховуєш також і мене. У цьому — нічого для мене нового. На мить мені здавалося, що ти виявишся іншим, аніж твої побратими, які часто нав’язували мені серйозні розмови лише для того, щоб дати мені зрозуміти, що мене вони не люблять.

— Я не думаю вибачатися перед тобою за моїх, як ти висловився, побратимів, — спокійно відповів чародій. — Я їх розумію, бо, як і вони, аби дійти до якоїсь вправності у чорнокнижництві, мав я чимало попрацювати. Іще щеням, коли мої ровесники бігали полями із луками, ловили рибу чи грали в лови, я скнів над манускриптами. Від кам’яної підлоги у вежі ламало в кістках і стріляло в суглобах — звичайно, літом, бо зимою на зубах тріскалася емаль. Від пилюки від старезних сувоїв і книг я кашляв так, що аж очі вилазили, а мій майстер, старий Ройдскільд, ніколи не пропускав нагоди стьобнути мене нагайкою по спині, видно, вважаючи, що без того я не досягну задовільного прогресу в науці. Я не знав ані військової служби, ані дівчат, ані пива в кращі роки, коли всі ці веселощі смакують найкраще.

— Бідолаха, — скривився відьмак. — Воістину, аж сльоза на очі набігає.

— Навіщо ця іронія? Я намагаюся пояснити тобі причини, через які чародіям не подобаються сільські знахарі, заклиначі, цілителі, яги та відьмаки. Назви це, як забажаєш, навіть звичайною заздрістю, але саме в цьому й полягає причина антипатії. Нас злить, коли магію, мистецтво, що його навчили нас трактувати як елітарну майстерність, привілей найкращих і святий містеріум, бачимо ми в руках профанів і аматорів. Навіть якщо то дідівська, бідна й сміху варта магія. Тому мої побратими тебе не люблять. Я, до речі, також тебе не люблю.

Ґеральту набридла дискусія, набридло петляння, набридло прикре відчуття неспокою, яке, наче слимак, повзало у нього по карку й спині. Він глянув просто в очі Істредда, затиснув пальці на краї стола.

— Йдеться про Йеннефер, вірно?

Чародій підвів голову, все ще злегка постукаючи нігтями по черепу на столі.

— Вітаю таку проникливість, — сказав він, витримуючи погляд відьмака. — Моє визнання. Так, йдеться про Йеннефер.

Ґеральт мовчав. Колись, роки тому, багато, багато років тому, ще молодим відьмаком, він чекав у засідці на мантикору. Й відчував, що мантикора наближається. Він не бачив і не чув її. Але відчував. Досі не забув того відчуття. І тепер відчував те саме.