Саллі Ґрін: Напівдикий

Я встаю і йду геть. Усе ще сподіваюся, що вона підбіжить до мене, і ми все залагодимо. Коли підходжу до дерев, озираюся й бачу, що Сара й далі з нею, поклала їй руку на плече й відводить до одного з численних наметів, що тісняться на галявині довкола їдальні.

Наступного дня я розповідаю Аррану про все, що сталося між мною й Анналізою. Розповідаю йому про свій Дар і про Кірена.

Він каже:

— Ти не лихий, Натане. І не дикий. І ти не такий, як батько. Поговори з Анналізою, чесно й відверто. Це все, що ти можеш зробити.

— То ти вже не засуджуєш мене за стосунки з Анналізою?

— Я й раніше не засуджував, просто це було занадто небезпечно. А тепер… ну принаймні ця проблема вже відпала.

Намагаюся розшукати Анналізу. Рішуче налаштований поговорити з нею спокійно, проте не знаю, що саме їй казатиму. Шукаючи її, заходжу в намет, де зберігаються запаси, але там нікого немає. Заходить Сара. Я майже очікую побачити з нею Анналізу, бо вони останнім часом постійно разом, немов сіамські близнюки.

— Її тут немає, — каже Сара.

Прямую до дверей, і Сара відступає вбік. Коли я проходжу повз неї, Сара каже:

— Вона не хоче тебе бачити.

Зупиняюся.

Знаю, що не повинен лютитися. Набираю в груди повітря й кажу:

— Зате я хочу її бачити, тому…

— Ти не повинен з нею бачитися. Ти їй не потрібен.

— А хто ж їй тоді потрібен? Ти?

— їй потрібні хороші люди.

— Ти хочеш сказати, хороші Білі маги?

— Це ти сказав, а не я.

— Мене не цікавлять твої думки. Тим паче, що вони помилкові, — підступаю до Сари ближче і зневажливо кидаю їй: — Послухай, що я тобі скажу. Усі ці хороші Білі маги були цілком задоволені, коли тримали Анналізу в кімнаті під замком, і були б не менш задоволені, якби вона так і померла б у полоні в Меркурії. Жоден із цих хороших Білих магів не виявив бажання ризикувати своїм життям для того, щоб її врятувати. Тому це мусили зробити менш хороші й зовсім не хороші Білі чаклуни.

— Вона розповідала мені, що ти зробив. І це було дуже відважно, немає сумнівів. Але гляньмо правді в очі — ти отримуєш від цього насолоду.

— Що?

— Ти не можеш обдурити мене своїми облудними словами про те, як жахливо вбивати. Ніхто в це не вірить; усім відомо, що тобі це подобається.

— І звідки ж це «всім» відомо, що саме мені подобається?

— Усі чудово знають, що під час рейдів ти не користуєшся пістолетом. Ти нападаєш на Ловців з ножем, перерізаєш їм горлянки, вивертаєш назовні всі нутрощі. Усі кажуть, що рано чи пізно ти їх почнеш пожирати.

Я збентежено хитаю головою.

— Це те, що робить твій батько: обертається на звіра й пожирає людей. Ти теж це робитимеш, якщо вже не почав.

Підсуваюся ще ближче до неї.

— Я б радо на тебе плюнув, але ти навіть цього не варта.

Сара перелякано сахається, але каже:

— А що, хіба я не права?

Відвертаюся і йду геть.

Вона гукає мені вслід.

— Ти не повинен бути з нею! Якби ти про неї дбав, давно б уже залишив у спокої.

Через чотири дні нас викликають на раду у намет Селії. І в цьому немає нічого незвичного, адже ми там завжди зустрічаємося, щоб обговорити плани атак і звітуватися після них. Дорогою я бачу Анналізу й Сару. Я так і не мав нагоди поговорити наодинці з Анналізою після тієї суперечки з Сарою, хоч я цього і прагнув. Я двічі бачив Анналізу в їдальні, але коли підходив до неї, вона вставала й ішла геть.

Сповільнюю крок, очікуючи, що Анналіза з Сарою підуть до намету з припасами, але вони заходять у Селіїне шатро. Я вагаюся, не розуміючи, чи отримав правильні інструкції. З’являється ще кілька осіб, які працюють в їдальні, й вони теж заходять туди. Прибуває Габріель, бачить мене й підходить ближче. Я запитую:

— Ти знаєш, що відбувається?

Він каже:

— Ходять чутки, що повернулася Ван.

У шатрі розставлені рядами стільці, а Селія й Ван сидять перед ними обличчями до решти. Я вже кілька днів не бачив Ван; Арран мені казав, що вона була поза табором, намагалася залучити до повстанців ще більше Чорних магів. Несбіт стоїть попереду, мало не підстрибуючи від хвилювання. Він щойно повернувся з розвідувальної вилазки. Ми з Габріелем стоїмо позаду. Шатро заповнюється бійцями й розвідниками, а ще дедалі більше людей із інших груп: цілителі, кухарі, а також декілька заготівельників разом із Анналізою.

Останнім прибуває Маркус, який підходить і стає коло мене. Практично всі присутні користаються нагодою озирнутися й розглянути його. Тихенько кажу Габріелю: