Саллі Ґрін - Напівдикий

Маркус каже:

— Ти мусиш її вбити вже і негайно. Вона заслуговує на смерть. Як і всі вони.

Блондін починає скиглити. Я відповідаю:

— Ні, вона моя полонянка.

Беру її за руку, бо маю погане передчуття, що вона кинеться навтьоки. Відчуваю, як вона тремтить. Кажу їй:

— Тримайся біля мене.

Для Блондін буде безпечніше, якщо ми перемістимося до центру Ловецького табору. Пояснюю їй:

— Ми підемо до всіх решти. Тримайся біля мене. Нічого не кажи.

Вона так близько до мене, що мало не перечіпляється через мої ноги, плаче й тихенько стогне.

Маркус також іде з нами, не відводячи від неї погляду. Нам треба здолати не більше ста метрів, але здається, ніби перед нами сотні миль. Я постійно боюся, що батько просто кинеться на неї і вб’є.

Прямую туди, де збираються всі наші. Виглядає так, що за кілька хвилин ми всі вирушимо назад, до табору. Я зупиняюся. Блондін також. Її рука торкається моєї. Маркус насувається на нещасну, і я знаю, що їй буде кінець, якщо я не заберу його звідси.

Несбіт волочить величезний рюкзак зі здобиччю, яку він назбирав. Кажу йому:

— Залишайся з нею. Вона — наша полонянка.

Тоді звертаюся до Блондін, показуючи на Несбіта:

— Роби те, що він скаже.

Відтак повертаюся до Маркуса та не встигаю нічого сказати, бо він починає перший:

— Ловці піймали мого батька, а твого діда, й закатували його на смерть. Мого батька. І мого діда. І прадіда. І прапрадіда. Якби вони впіймали нас, щоб вони зробили?

— Це не означає, що й ми маємо так чинити.

Минаю Маркуса, сподіваючись, що він піде зі мною. Мушу забрати його від Блондін. Напівобертаюся до нього і прошу:

— Не завдавай їй шкоди. Будь ласка. Я багато в тебе не прошу.

Я й далі відходжу, а він запитує:

— Чому?

Мені здається, що він рушив за мною вслід. Я не зупиняюся. Батько наздоганяє мене. І знову запитує:

— Чому?

Ми серед якихось полів, і я перестрибую через ворота, опиняючись на наступному полі. Перетинаю його, а тоді зупиняюся.

Він дивиться на мене.

— Я запросто можу повернутися й убити її.

— Знаю, — знизую плечима. — Але не думаю, що ти це зробиш, якщо не бачитимеш її.

— Очі не бачать — серце не болить?

— Якось так.

— Чому ти її не вб’єш?

— Я не хочу бути тим, хто вбиває полонених.

— Коли я дивлюся на неї, то не бачу в ній бранку. Я бачу Ловчиню. Я бачу ворога, — каже Маркус. — Ми бачимо речі по-різному. Я вперше оце помітив іншу твою натуру.

— Натуру Білого чаклуна?

— Ту натуру, що нагадує мені про твою матір. Не думай про неї, як про Білу відьму. Я так не думаю. Я думаю про неї, як про добру людину, чого не скажеш про багатьох Білих магів. Та й узагалі про багатьох людей.

Дивлюся на нього і бачу його також у іншому світлі. Не як видатного Чорного чаклуна, а просто як людину. Людину, чийого батька закатували до смерті; чию матір, Сабу, переслідували й замордували Ловці. Людину, яка не могла жити з коханою жінкою, а син якої сидів ув’язнений у клітці.

— А ти не думаєш, що й сам міг би бути добрим? Тобто… за інших обставин…

Він сміється й відповідає:

— Добрий той, хто залишається таким навіть у найважчих обставинах, а не тоді, коли легко. Твоя мати була доброю людиною.

Ми всі повертаємося до базового табору, забираючи з собою все, що можемо донести. Блондін має на голові каптур, її руки зв’язані за спиною. Несбіт залишається з нею. А я з Маркусом. У таборі Селія забирає Блондін, і мені цікаво, чи наготувала вона для неї клітку. Хоч ні, насправді мені байдуже. Я просто радий, що Маркус її не вбив.

Ми всі зголодніли, я йду разом з усіма іншими до їдальні. Уже обідня пора, і там зібралося чимало людей. Я беру м’ясне рагу і чую багато нарікань. Рагу пісне. Бракує хліба. Бракує фруктів. Бракує цього. Бракує того.

До мене долучається Несбіт. Він каже:

— Вони шо, думають, шо це відпочинковий табір?

Габріель жартує:

— Якщо хтось виявить, що Блондін узяла останній кусень хліба, її замордують.

Несбіт каже:

— Якшо це правда, я задушу її власними руками!

Роззираюся й помічаю, що тільки ми, бійці й розвідники, сидимо, як завжди, впереміш. Бо всі решта сидять окремими групками: Білі, Чорні або Напівкровні. Я чую, як групка Білих поблизу від нас розмовляє про «ув’язнену»; деякі хочуть, щоб її засудили до страти, а інші просто хочуть, щоб її стратили без жодного суду.

— Маємо проблему з цією дівкою, — каже Несбіт. — А якшо захопимо більше полонених, матимемо ше більші проблеми. Як їх прогодувати, як охороняти… — він доїдає рагу й каже: — Простіше їх убивати.