Уильям Йейтс - Таємна троянда

Лицар підвівся на лікті, розкрив торбину, що висіла в нього на поясі, й відрахував по п’ять крон за кожну голову. Загалом було тридцять голів.

— О великий лицарю, — мовив хлопчина, — ще мені звеліли якнайкраще подбати про тебе, розпалити багаття і змастити твої рани цією мастю.

І він назбирав хмизу та сухого листя і, черкнувши на споді кресалом об кремінь, викресав яскравий вогонь. Тоді, стягнувши з лицаря кольчугу, почав змащувати йому рани: але робив це незграбно, мов той, хто механічно виконує те, що йому звеліли. Лицар махнув рукою, аби він перестав, і заговорив:

— Схоже, ти славний хлопець.

— Я хотів би попросити у вас дещо для себе.

— Залишилося ще кілька крон, — відказав лицар. — Віддати їх тобі?

— О, ні, — відповів хлопець. — Не буде мені від них добра. Є лише одна справа, до якої я не байдужий, і мені не треба на неї грошей. Я ходжу від села до села і від пагорба до пагорба, і коли натрапляю на гарного півня, то краду його, несу в ліс і тримаю там під кошиком, аж поки дістану ще одного гарного півня, а тоді влаштовую півнячі бої. Люди кажуть, що я — простак, і не чинять мені жодної шкоди, і ніколи не просять мене робити жодну роботу, окрім як бути в них часом на побігеньках. А що я — простак, то мене й послали по ці крони: хтось інший їх украв би, а самі ті, хто мене послав, не сміють повертатися, бо зараз, коли вас із ними нема, вони бояться лісових розбійників. Чи чули ви таке, що коли розбійників хрестять, то за хрещених батьків їм беруть вовків, а їхніх правиць не хрестять узагалі?

— Якщо ти не візьмеш оцих крон, мій добрий хлопче, то я, боюсь, нічого для тебе не маю, хіба що захочеш узяти цю стару кольчугу, яка скоро мені вже не знадобиться.

— Чогось мені хотілося. Ага, тепер пригадую, — відказав хлопчина. — Хочу, щоб ти розповів мені, чому ти бився, наче витязі й велетні в казках, за таку дрібницю. Хіба ти такий самий, як ми? Чи не старий ти чародій, який живе серед цих пагорбів, і чи не здійметься зараз вітер і не зітре нас на порох?

— Я розповім тобі про себе, — відповів лицар, — бо тепер, коли я залишився єдиний з нашого братства, можу вже розповісти все і свідчити перед Богом. Поглянь на Рубінову Троянду на моєму шоломі — й узри символ мого життя і моєї надії. — І тоді він розповів хлопчині цю історію, але зі щоразу частішими павзами, а поки розповідав, Троянда при світлі багаття палала густо-кривавим вогнем, і хлопчина встромляв у землю перед лицарем півнячі пір’їни й пересував їх, наче то були актори у виставі.

— Я жив у далекій країні й був одним із з лицарів-іоаннітів [27] Іоанніти (або госпітальєри) — католицький чернечий лицарський орден, заснований у Єрусалимі бл. 1099 року, під час Першого хрестового походу, з метою надання допомоги хворим, пораненим та нужденним прочанам до Святої Землі. Патрон — св. Іван Хреститель. Згодом орден перетворився на потужну релігійно-військову формацію, 1310 року його осідком став Родос, 1530-го — Мальта. , — повíдав старий, — але належав до тих членів Ордену, які завжди прагнули важчих трудів на службі Всевишньому. Нарешті прибув до нас один лицар з Палестини, якому сам Бог відкрив найвищу істину. Він бачив велику Вогняну Троянду, і Голос із глибин Троянди возвістив йому, що люди відвернуться від світла власних сердець і схиляться перед зовнішнім ладом і зовнішньою незмінністю і що тоді світло згасне й ніхто не уникне прокляття, крім добросердого дурня, який не вміє думати, та запеклого грішника, який думати не хоче. Як повíдав Голос, мінливе світло серця сяє світові, щоб підтримувати його життя, вже не так ясно, і мірою того, як воно тьмяніє, дивна розтлінна зараза розноситься на зóрі та пагорби, траву та дерева, і жоден з тих, хто прозрів істину та стародавній шлях, не може увійти в Царство Боже, яке міститься в Серці Троянди, якщо з власної волі залишиться в розтлінному світі, отож їм треба довести свою ненависть до Сил Розтління, загинувши на службі у Божої Троянди. Коли лицар з Палестини говорив нам це, ми побачили, ніби у видінні, багряну Троянду, яка охоплює його своїми пелюстками, тож здавалося, немовби він промовляє з її осердя, і повітря сповнилося пахощами. За цими прикметами ми зрозуміли, що то сам Глас Божий говорить до нас через лицаря, і ми зібралися довкола нього і просили його наставляти нас у всьому і вчити нас слухатися Голосу. Тож лицар зв’язав нас клятвою, і відкрив нам знаки та слова, за якими ми могли б упізнати один одного навіть по багатьох роках, і призначив місця зустрічей, і, розділивши нас на гурти, послав у світ шукати правого діла і гинути в бою за нього. Спершу нам найбільше хотілося довести себе до смерти постом на честь якогось святого, але лицар сказав нам, що це зле, бо ми робимо це заради того, щоб померти, й таким чином усуваємо з рук Божих вибір часу і способу нашої смерти, а чинячи так, применшуємо Його владу. Нам треба обрати собі службу з міркувань її досконалости, й нічого більше, і дати Богові змогу винагородити нас у який Йому завгодно час і в який Йому завгодно спосіб. А потім лицар змусив нас завжди їсти по двоє за одним столом, аби бачити один одного, щоб надмірно не поститися, адже дехто з нас казав, що коли постишся з любови до святости святих і тоді помираєш, то така смерть буде прийнятною. І спливли роки, й один по одному мої братчики померли чи то у Святій Землі, чи то воюючи з лихими земними володарями, чи то очищуючи дороги від розбійників, і серед інших загинув і лицар з Палестини, і зрештою я залишився сам. Я бився за всякої нагоди, коли кілька людей протистояло багатьом, і волосся моє посивіло, і напав на мене жахливий страх, що я наклúкав на себе Божий гнів. Але, врешті-решт почувши, що на цьому західному острові більше воєн і грабунків, ніж у будь-яких інших краях, я прибув сюди і знайшов те, що шукав, і ось — я сповнений великої радости.