Уильям Йейтс - Таємна троянда

На ці слова він перехрестився, а коли договорив, то натягнув нічного ковпака на самі вуха, аби не чути галасу, заплющив очі та влігся собі спати.

Послушник застав брата Кевіна, брата Голуба, брата Вовчика, брата Лисого Патріка, брата Лисого Брандона, брата Джеймса і брата Пітера, коли вони вже сиділи в ліжках, і всіх підняв на ноги. Тоді вони зв’язали Кумала, і поволокли його до річки, й занурили його у воду в тому місці, яке згодом назвуть Бродом Баклі.

— Менестрелю, — сказав послушник, коли вони знову привели його до гостьового будинку, — навіщо ж ти витрачаєш розум, даний тобі Богом, аби складати блюзнірські й нечестиві оповідки та вірші? Адже сáме в цьому й полягає твоє ремесло. По правді, я пам’ятаю такі оповідки й вірші майже слово в слово, тож знаю, щó кажу! І навіщо вихваляєш ти у віршах отих демонів, Фінвараха, Аода Рудого, Кліну, Аойбелл і Донна? Я й сам — чоловік великого розуму і вчености, але завжди славлю нашого милостивого абата, і Беніґнуса, нашого заступника, і принців нашої провінції. Моя душа — благочестива і добропорядна, а твоя — наче вітер у верболозах. Як людина поміркована, я замовив за тебе словечко, але кому під силу допомогти такому, як ти?

— Друже, — відповів менестрель, — душа моя і справді наче вітер, і носить вона мене навсібіч, і багато чого вкладає мені в голову і викидає з голови, і тому звуть мене Швидконогим Диким Конем.

І більше він тієї ночі вже не озивався, бо зуби його цокотіли від холоду.

Вранці прийшов до нього абат із ченцями, і веліли йому приготуватись до розп’яття, і вивели з гостьового будинку. І коли він сáме спинився на східцях, високо над його головою пролітала з ґелґотом зграя великих диких гусей. Він простягнув до них руки і промовив:

— О великі дикі гуси, заждіть трохи — нехай би душа моя помандрувала разом з вами до розлогих узбереж і нікому не підвладного моря!

Біля брами їх обступила юрба жебраків, що поприходили просити милостині, сподіваючись, що в гостьовому будинку заночував якийсь подорожній чи прочанин. Абат із ченцями повели менестреля в глиб лісу, до місцини, де росло багато струнких молодих дерев, і примусили його зрубати одне з них і обтяти до потрібної довжини, а жебраки тим часом стояли навколо них, галасуючи і розмахуючи руками. Далі абат звелів йому вирубати ще одну деревину, коротшу, і прибити її цвяхами до першої. І то був його хрест, і вони завдали його Кумалові на плече, бо розіп’ясти його мали не тут, а на вершині пагорба, де стояли інші хрести. Пів милі шляху він просив їх зупинитись і подивитись, як він для них жонглює, бо йому, мовляв, відомі всі фокуси Енґуса Ніжносердого. Старі ченці були за те, аби його поквапити, а молоді хотіли подивитись: тож він показав їм багато чудес, навіть витягав з їхніх вух живих жаб. Але через деякий час вони накинулись на нього, і сказали, що його фокуси — дурні й відгонять нечестям, і знову звалили хрест йому на плечі. Ще пів милі шляху він просив їх зупинитись і послухати його жарти, бо йому, мовляв, відомі всі дотепи Конана Лисого [24] Конан Лисий — Конан Мак-Морна, один з феніїв, герой ірландських саг Фіннового циклу. Зазвичай його зображують як баламута і комічного персонажа, огрядного, жадібного і несамовитого, хоча він був вірний Фіннові й ніколи не уникав бою. , в якого на спині росла овеча вовна. І молоді ченці, послухавши його веселих оповідок, знову звеліли йому взятися за свій хрест, бо негоже їм слухати такі дурощі. Ще пів милі шляху він просив їх зупинитись і послухати, як він співає сагу про Дейрдре Білогруду [25] Дейрдре — героїня саги «Вигнання синів Усни (Уснеха)» з Ольстерського циклу. Рідкісна красуня, мала стати дружиною короля Конхобара, але закохалась у Найсі, сина Усни, і це незаконне кохання наклúкало на неї гнів короля і призвело до загибелі Найсі та її самогубства. , котра витерпіла багато горя, і про синів Усни, котрі загинули, служачи їй. І молоді ченці слухали його, мов заворожені, але коли він скінчив, розлютились і побили його за те, що він розбудив у їхніх серцях забуту жагу. Відтак завдали йому на спину хреста і погнали до пагорба.

Коли він зійшов на вершину, вони зняли з нього хрест і почали копати яму, аби того хреста встановити, а жебраки тим часом з’юрмились довкола і гомоніли між собою.

— Перед смертю прошу я про останню милість, — каже Кумал.