Уильям Йейтс - Таємна троянда

— Ми вже не дамо тобі жодної відстрочки, — відказує абат.

— Я не прошу більше відстрочок, бо я видобував меча, і говорив правду, і жив згідно зі своїми уявленнями, і нині задоволений.

— То чи не хочеш ти висповідатись?

— Присягаюся сонцем і місяцем — ні, прошу лише дозволити мені з’їсти харч, який я маю в торбині. Хай би куди я мандрував, я завжди ношу з собою в торбі їжу, але не торкаюся її, поки мене не здолає голод. І ось я не їв уже два дні.

— Що ж, можеш поїсти, — дозволив абат і повернувся до ченців, аби допомогти їм копати яму.

Менестрель дістав з торби хлібину та кілька шматків холодної підсмаженої вудженини й поклав на землю.

— Я віддам десятину бідним, — каже він і відрізає десяту частину від хліба і м’яса. — Хто з вас найбідніший?

І у відповідь зчинився страшенний ґвалт, бо жебраки почали навперебій розповідати йому історії своїх бід і злиднів, і їхні жовті обличчя виринали одне поперед одним, ніби хвилі Ґара-Лоху [26] Ґара-Лох (Лох-Ґара) — озеро на північному заході Ірландії (нині — у графстві Слайґо). , коли під час повені прибуває вода з боліт.

Він трохи послухав їх, а тоді й каже:

— Найбідніший — я сам, бо мандрував пустельною дорóгою та берегом моря, і вічно мені докучала подерта строката куртка на плечах та діряві гостроносі черевики на ногах, бо в серці моєму височіє пишне місто в розкішних шатах. І було мені ще самотніше на дорогах і над морем, бо чув я в серці своєму шелестіння розшитого трояндами подолу сукні тієї, що ніжніша за Енґуса Ніжносердого, і сміється прекрасніше, ніж Конан Лисий, і мудріша мудрістю сліз за Дейрдре Білогруду, і чарівніша, ніж перший проблиск світанку для тих, хто заблукав у темряві. Тому присуджую цю десятину собі самому, але оскільки я вже покінчив з усіма земними справами, то віддаю її вам.

Тож він жбурнув хлібину та шматки вудженини в юрбу жебраків, а ті кинулись битися, без угаву репетуючи, і не втихомирились, поки не з’їли все до крихти. А ченці тим часом прибили менестреля цвяхами до хреста і застромили хрест у яму, а ту яму засúпали землею, а землю розрівняли і добре втоптали. Та й пішли собі геть, а жебраки очей не зводили з хреста, сидячи круг нього. Коли ж сонце почало сідати, вони також повставали і зібралися йти, бо повіяло прохолодою. Але не встигли далеко відійти, як вовки, що показались були на узліссі, підійшли ближче, а птахи закружляли все нижче й нижче.

— Побудьте зі мною, ізгої, ще бодай трохи, — ледве чутно озвався до жебраків розп’ятий, — і відженіть від мене звірів та птахів.

Але жебраки розсердились на нього за те, що він назвав їх ізгоями, тож закúдали його камінням і багнюкою, та й пішли своєю дорогою. Тоді вовки підступили до самого підніжжя хреста, а птахи опустилися ще нижче. І невдовзі всі птахи враз посідали на голову, руки та плечі розп’ятого і почали його дзьобати, а вовки стали гризти йому ноги.

— Ізгої, — простогнав він, — невже й ви відвернулися від ізгоя?

Одного зимового вечора старий лицар в іржавій кольчузі поволі їхав верхи лісистим південним схилом Бен-Балбена, дивлячись, як сонце заходить над морем за багряні хмари. Його кінь стомився, бо мандрівка була довга; шолом йому прикрашав не гребінь тамтешнього лорда чи короля, а маленька рубінова трояндочка, яка щомиті відливала густим багрецем. Сиве волосся безладно спадало тонкими пасмами лицареві на плечі, і це додавало меланхолії його обличчю — обличчю одного з тих, хто рідко приходить у світ, і завжди на лихо, він з тих мрійників, що мусять здійснювати свої мрії, і тих людей дії, що мусять мріяти про свої діяння.

Трохи подивившись на сонце, лицар впустив віжки на шию свого коня і, простягнувши обидві руки до заходу, мовив:

— О Божественна Трояндо Розумового Полум’я, хай врата миру нарешті відчиняться переді мною!

І раптом з лісу, за кількасот ярдів вище по гірському схилу, донісся пронизливий вереск. Лицар зупинив коня, прислухався і почув у себе за спиною тупіт ніг і гомін.

— Їх б’ють, аби загнати на вузьку стежку, що веде до ущелини, — сказав хтось, і за мить з лицарем порівнявся тузінь селян, озброєних короткими списами, вони стали трохи оподаль, тримаючи в руках свої сині шапки.