Микол Остов - Усі жінки - відьми. Будинок шкереберть

Тепер Пайпер посьорбувала з високого келиха охолоджений чай, спостерігаючи, як Ваят і малюк Бен бавляться великими вантажівками, як раптом їй спало на думку, що «дитяче побачення» — не такий вже й поганий спосіб згаяти час.

«Ну от, — подумала Пайпер, підносячи келих до губ, — за це й вип’ємо».

— Я така вдячна, що ви нас запросили! — звернулася вона з люб’язною посмішкою до Лізи, матері Бена і хазяйки помешкання.

— О, не варто дякувати, ми завжди раді вас бачити, — відповіла Ліза і махнула рукою, наче таке побачення було для неї справою звичайною і бажаною. — Татко Бена майже завжди у вихідний йде у свій офіс, і мені буває самотньо. Я люблю Бенні і мені з ним цікаво, але, знаєте, інколи хочеться поговорити і з дорослими. Сподіваюсь, ви мене розумієте. — Вона відкинула з очей білявий чубчик і розсміялася. — Мабуть, ви подумаєте, що я — погана матір, коли говорю такі речі.

— Облиште, я прекрасно вас розумію, — співчутливо відповіла Пайпер. — Дуже важливо мати дорослих співбесідників. Саме тому я і живу зі своїм чоловіком, та ще й з двома сестрами. — Тут вона на мить задумливо замовкла. — Може, ця доросла компанія є завеликою, не знаю… — Пайпер нахилилася вперед і по-змовницьки стишивши голос, продовжила: — Інколи дорослих у нашому домі буває забагато. Лишень уявіть собі: три жінки й одна ванна! Тож інколи таке співжиття перетворюється на «виживання найсильніших».

Ліза розуміюче кивнула.

— І саме тому інколи буває приємно втекти від усього цього на «дитяче побачення», еге ж?

— Та ви просто читаєте мої думки! — посміхнулася Пайпер і підняла келих, подумки виголосивши імпровізований тост за ті приємні хвилини, що їх час від часу дарує контакт зі світом людей, непов’язаних з магією та чаклунством. Звичайних, нормальних людей.

— Лишень погляньте, як Ваяту подобається гратися з цими пластмасовими вантажівками! — трохи здивовано вигукнула Ліза, спостерігаючи, як малюки ганяють свої машинки по підлозі.

Пайпер теж захоплено похитала головою.

— Розумієте, удома він мало бавиться машинками. Там у нього здебільшого ведмедики, тигри, тобто, плюшеві іграшки, а ще різні штуки типу «зроби сам». Але дійсно — зміна завжди на користь. Якщо йому це цікаво, то я обома руками «за».

— Вантажівки-самоскиди — улюблені Бенові іграшки, — пояснила Ліза. — Але нещодавно у нього з’явився ще й іграшковий плюшевий полісмен. Це подарунок його дідуся й бабусі. Вони прислали іграшку як своєрідне вибачення за те, що живуть надто далеко і не можуть приїхати на його день народження. Інколи почуття провини може стати потужною спонукою до дії.

Пайпер розуміюче захихотіла, а Ліза підійшла до коробки для іграшок, що стояла під стіною. Трохи попорпавшись, вона видобула звідти великого іграшкового полісмена. Він був у однострої, але неозброєний. Попри свій офіційний прикид, він здавався досить милим.

— От би моєму Ваяту такого! — захоплено заворкотіла Пайпер, схилившись над іграшкою. — У нас саме з’явилася книга на кшталт «Хто є хто у нашому районі», і моєму малому дуже подобаються люди в однострої.

«Як, до речі, і його матері», — подумала Пайпер, пригадавши, що Лео у своєму смертному житті був військовим лікарем. Вона часто милувалася тодішніми фотографіями Лео в однострої, часто жалкуючи, що її тоді не було поруч із ним.

У той час, коли він був людиною.

— Пайпер! — гукнула Ліза, помітивши, що гостя подумки помандрувала кудись у інший вимір.

Пайпер мотнула головою, наче відкидаючи від себе спогади. Вона ніколи не зможе повернути час назад, ніколи не зможе здійснити подорож у минуле, у ті дні, коли Лео був молодий і живий. Утім, яка різниця? Однаково він зараз із нею — її чоловік, її янгол-хоронитель, її найкращий друг, батько її сина. І цього було більш ніж достатньо.

— Вибачте, Лізо. Мабуть, я на мить кудись від'їхала , — скрушно похитала головою Пайпер. — Напевне, треба додати в чай більше цукру. — І вона простягла руку з майже порожнім келихом. Кубики льоду цокнули на його дні. — А можна мені ще налити? — ввічливо спитала вона.

— Ну звичайно ж, — радісно защебетала Ліза. — І не треба вибачатися. Я увесь час кудись подумки мандрую. Мабуть, через те, що я увесь час сиджу вдома з дитиною, мій мозок якимось чином налаштовувався на іншу хвилю. — І, узявши у Пайпер келих, Ліза вирушила в кухню.

— Я за ними придивлятимуся, — запевнила Пайпер Лізу. Піднявши іграшкового полісмена, вона наблизилась до Ваята, що сидів на підлозі.