Микол Остов - Усі жінки - відьми. Будинок шкереберть

Фібі увійшла до вітальні з копіями газетних повідомлень. Вона не мала жодного сумніву, що Пейдж дуже сподобаються найхимерніші з тих історій.

— Ось, тримай. — Вона поклала стос роздруківок на десертний столик перед Пейдж. — Це цікавіше, аніж розділ світських скандалів у «US Weekly». — На мить вона замовкла, насолоджуючись тишею раннього вечора. — А куди всі поділися?

— Пайпер з Ваятом ходили на збори «Мама і я», — пояснила Пейдж, злегка насупившись. Пайпер уже встигла розповісти їй про чергову витівку Ваята і про підозрілу настирливість учасниць клубу в бажанні наступне засідання провести у їхньому будинку.

— Стривай, там щось було не так? — спробувала здогадатися Фібі.

— Ваят не пропускає жодної слушної нагоди продемонструвати свої магічні здібності, — пояснила Пейдж. — Нехай Пайпер сама тобі про все розповість.

Утім, вони з Ваятом нагорі — сплять. А Лео знову подався на раду до Старійшин. Він сподівається, що тепер, коли ми маємо дещо більше інформації про химерні халепи, вони зможуть більш глибоко розібратися в нашій ситуації.

— А що — за мою відсутність знову щось трапилося? — поцікавилася Фібі.

— Поки що ні, слава Богу — відповіла Пейдж. — Утім… — вона насторожено схилила голову. — Ти чула?

Фібі спантеличено подивилася на неї.

— Ні. Я нічого не почула. Крім твоїх слів, звичайно.

Пейдж похитала головою.

— Гм-м-м. Що ж, то, мабуть, мені почулося, — зазначила вона, скоса поглянувши вбік. — Клянусь тобі, я це чую, хоча… — Тут вона знову замовкла. — Ти що — і справді не чуєш? Не чуєш, як хтось шепочеться? Наче муха тихенько дзижчить?

Поглядаючи вбік, Пейдж нахилилася у тому напрямку, звідки, на її думку, ішло дзижчання.

— Знаю, тобі здається, ніби я зовсім з глузду з’їхала, — сказала вона Фібі, вираз обличчя якої ставав усе більше спантеличеним, — але точно кажу тобі: я чую шепотіння. Тихе, безперервне шепотіння — як у фільмах жахів. — Пейдж зробила кілька обережних кроків до виступу на стіні, звідки, як їй здавалося, лунало тихеньке дзижчання.

Раптом Пейдж перелякано зупинилася.

— Ось де воно! — вигукнула вона і здивовано роззявила рота, показуючи на новорічну фотографію, зроблену багато-багато років тому, на якій були зображені Фібі, Пайпер і Прю. — Це фото пошепки до мене промовляє!

— Невже? — недовірливо спитала Фібі. — І що ж воно тобі каже?

Пейдж похитала головою:

— Я не можу розібрати слова. Але сама їх інтонація є… зловісною. Наче над фотографією і над спогадами нависла зловісна хмара.

— Якби цю фотографію дійсно оточувала лиха аура, думаєш, я б її не помітила, дорогенька? — лагідно спитала Фібі. — Екстрасенс тут я, і саме я маю здатність до передчуття лиха.

— Твоя правда, але портал у минуле чомусь з’явився саме тоді, коли до ванної кімнати збиралася зайти Пайпер, — нагадала їй Пейдж. — Не знаю, яка сила заволоділа нашим будинком, але я достеменно знаю, що грає вона не за правилами. — Зітхнувши, продовжила вона: — Шепіт стає дедалі гучнішим. Його вже не можна не помічати. — Раптом їй щось спало на думку і вона широко розкрила очі. — Якщо це не припиниться, то доведеться мені допомагати вам у боротьбі зі злом, що заволоділа нашим помешканням.

— Якою б не була ця сила, мабуть, саме на це вона і розраховує, — висловила припущення Фібі й щільно стулила губи, від чого її рот став схожим на тоненьку ниточку. Зиркнувши вгору, вона взяла руки в боки і крикнула — голосно і владно:

— Лео! Ти нам потрібен!

Мить — і у кімнаті в потоці мерехтливого світла з’явився Лео. Він мав розгублений і занепокоєний вигляд.

— Що сталося?

— Ти дізнався хоч про що-небудь від Старійшин? — спитала його Фібі.

Лео похитав головою:

— Я маю підтвердження від численних відьом, покоління яких мешкали в Холівелл Менор, і, напевне, зможу підтвердити будь-яку інформацію, яку ви здобудете в бібліотеці. Але досі нічого подібного в цьому будинку не траплялося. Старійшини в розпачі.

— Кому від цього легше, — простогнала Пейдж. — Гаразд, давай поки що про це не згадувати. Ось послухай. — І вона головою вказала Лео напрямок, у якому слід було прислухатися.

— А до чого я маю прислухатися? — здивовано спитав Лео.

Пейдж у відчаї аж руками сплеснула.

— Що ж, значить, уся проблема у мені. У мене дійсно поїхала стріха — несподівано й відчутно. Чудово! — Закінчивши свою сардонічну тираду, Пейдж знову обернулася до Лео. — Це — фото. Воно буквально криком кричить, звертаючись до мене. І я нічим не можу зарадити, бо не знаю, що робити.