Валерій Поляков - Щоденники дракона

Те, що почалося в наступну мить, тяжко навіть пояснити. Це було схоже на бурю, з вогню та блискавок, димом та кіптяви. Розряди лазерних гармат проривали нескінченні, як здавалося, тунелі у хмарах туману. Услід за закляттями лунали страшні вибухи. Магічні поля, що створював Ріонтей, стикаючись з туманом, викликали страхітливі вихори, що прорізувались спалахами блискавок.

За якийсь час срібний дракон почав стомлюватись від затрат енергії. Він ступив крок назад, створюючи запас простору між собою та хвилями туману, що кидались на нього одна за одною, а тоді різко викинув уперед правицю і звів її вгору.

Здалося, що туман відчув смертельну загрозу у цьому жесті. Його стіна сахнулась. Сторожі зрозуміли намір свого командира і відвернулися, затуливши очі. Він вирішив застосувати «закляття зоряного вибуху», що було одне з найсильніших, але відбирало занадто багато сил.

З пальців Ріонтея полилися струмені світла, збираючись у сліпучо-яскраву цятку над його головою. Цятка розгоралася, її світло переходило до невидимих ультрафіолетових та інфрачервоних частин спектру. Найближчі кущі та дерева запалали від страшної температури.

Туман, розірвавшись на окремі шматки, розсіювався, відкриваючи довколишній ландшафт. Вже щезли найостанніші його рештки, що ховалися між великого каміння та серед болотяного моху.

Ріонтей опустив лапу, загасивши створене ним штучне сонце. І одразу стало видно, що ранок вже давно настав, а східна частина неба палає золотавою зеленню нового дня. Всі стояли приголомшені та принишклі.

Равеш першим прийшов до тями й кинувся повз Ріонтея в улоговину біля підніжжя пагорба. Довго шукати йому не довелося. Поряд з каменем, у якому було вмонтовано біосенсор, лежала його Кіз. В її очах, що дивились у небо, застиг подив.

Похорон пройшов того самого дня. Тіло поклали на камінь, друзі попрощалися й стали кругом. Ріонтей вимовив коротке слово і вогненний спалах перетворив тіло на прах та миттєво розвіяв його у океані світла. Лишились тільки пам’ять та туга.

Після похорону Равеш з друзями пішли на берег Дайли, де ще вчора вони прогулювались учотирьох. Мовчання було довгим.

— А знаєте, друзі, — промовив Рав, — я хочу зайнятися цим туманом. Це щось не зовсім звичне. Що скажете?

— Так! — відізвався Лам. — Це, справді, щось цілковито нове.

І знову тиша пливла берегом ріки, лісом, заповнюючи собою, здавалося, весь світ. І якось не йшло на віру, що у цьому світі є місце для злості, ненависті, смерті.

На екстреному засіданні Конклаву присутніми були Ріонтей та ще кілька командирів застав, які цієї ночі було атаковано туманом. Їх розповіді співпадали: всюди одне й те ж. Багато жертв. Оптичні прилади працюють, а біосенсорні датчики горять, мов свічки. При контакті туман викликає параліч центральної нервової системи. Структура його не піддається аналізу. І відрізнити його від простого туману неможливо навіть на малій відстані.

Пояснення було одне: якась магія накладається на місцевий туман. Та як це робиться і яким чином з ним боротися не знає ніхто. Засідання Конклаву тривало цілий день. Якщо брати до уваги швидкість обміну думками, цей один день дорівнював цілому місяцю у нормальному часі. А відповіді не було на жодне з поставлених питань.

Що таке час? Спалах метеора, що стрімко падає з космосу? Вибух нової зірки? Лет метелика від квітки до квітки? Поняття в теорії відносності? Падіння краплі дощу та виверження вулкану? Сімдесят років — життя людини. П’ять тисяч років — життя дракона.

Рік для людини — то прожитий світ. Якщо він живе. Сто п’ятдесят кілограмів з’їденої картоплі, коли існує.

А що таке рік для гнома чи ельфа? Невеличкий строк на роздуми? Так! Чи сторіччя тягаря на серці від нескінченності розлуки? Так. Чи все таки мить у боротьбі за ідеали добра? Боротьбі, що не має краю? Так…

Рік минув та відпадав наступним листопадом. Перші сніжинки пролетіли над холодною вже землею, непорушною гладдю ріки. Від вигляду звичайних осінніх туманів Равеш ставав похмурим та замкненим. У таку погоду він днями не виходив з кімнати, гортаючи матеріали, де розглядалися найрізноманітніші засоби боротьби з неживими проявами чорної магії. За півмільйона років протистояння Школи та Воріт не було відзначено анічогісінько з того, що могло б хоч якось наблизити Равеша до розкриття таємниці сірого туману. Жодного натяку на те, що це власне таке і які засоби могли б йому протидіяти.

Одного разу, у теплу, сонячну днину, Маарі прийшла до кімнати Равеша. Він завжди був радий їй і не приховував цього. Здавалося, що в такі години його замкнутість зникала безслідно.