Валерій Поляков - Щоденники дракона

Реакція її була настільки миттєвою, що привид, який з глибини тунелю навіював сон, не встиг навіть відсахнутися. Вогняний шар високотемпературної плазми, рвонувся з пальців Маарі й, у двічі перевищуючи швидкість звуку, понісся тунелем, спалюючи все на своєму шляху. Внутрішнім зором Маарі бачить себе пілотом, що мчить у тому смертоносному шарі. Три секунди лету, п’ять секунд… Десь близько повинен бути вихід. Вона явно вже під територією чорних. На дванадцятій секунді шар виривається на поверхню. І…

Ріггар, чорний дракон, сам керував цією операцією. Успіх повинен бути повним! Дві сотні модифікованих псів темряви прорвуть блокаду і підуть гуляти територією тих, золотих та срібних, щоб їм! А слідом, поки сторожі ганятимуться за дрібнотою, підуть нові створіння. Поки що їх небагато, але діють вони винятково. У радіусі до ста метрів присипляють своєю магією все живе. А далі отруйний укус, чи удар не менш отруйних кігтів і — прощавай, білий світе!

Ось уже троє неповоротких та неспішних усиплювачів пішло до тунелю. За кілька хвилин піде друга трійця і можна буде закривати цей хід.

Ріггар, задоволений собою, розправив крила й зазирнув до отвору. Останнє, що побачив він у своєму житті — вогняну кулю, що летіла йому просто у вічі. Всередині цієї кулі, за останню часточку мікросекунди свого буття, він устиг роздивитися гарні оченята юної ельфійки, що палали ненавистю.

Доповідь Маарі Ріонтею була короткою.

— … і ось, коли тунель скінчився, прямо по курсу — чорний дракон. Пащеку розкрив. Може, з дуру радів, а, може, просто позіхав? То я й заліпила йому кулею просто у пащу. Думаю, тепер, на одного чорного стало менше!

— Пробач, я не зрозумів однієї деталі! Як саме ти створила ту кулю?

— … — пояснення ельфійки, на жаль, неможливо висловити жодною з мов, які практикуються у нас на Землі. Як неможливо рибі, що живе у глибинах світового океану, уявити собі барви сонячного сходу чи заходу, пахощі осіннього лісу чи візерунок білої сніжинки.

— Ну, ти даєш! Вигадала принципово нове бойове закляття! Ти хоч сама це розумієш? Якщо я прямо зараз подам доповідь до Конклаву, ти вже завтра будеш Вчителем. Якщо, звісно, не відмовишся!

— Що ж тут принципово нового? Теж мені, геніальне відкриття!

— … — ґрунтовне пояснення Вчителя, як і в попередніх подібних випадках, наводити не будемо. Що зробиш, коли мова магії справді не для людей!

— Ну, добре! Хай це і справді буде щось нове. Але я дуже прошу — не говори зі мною як з маленькою. Чого доброго справді повірю, що я персонаж зі старовинних героїчних пісень. Був би на моєму місці хтось інший…

— Був би на твоєму місці хтось інший, була б зараз на нашому цвинтарі свіжа могила, прикрашена польовими квіточками! Або ще гірше — не було б і могили!

Пройшло десять днів і кандидатура Маарісаа на Посвячення була затверджена Конклавом. На прохання самого кандидата, виповнення належних формальностей було відкладено на невизначений термін. Тим більше, що її чоловік — Ламеніль, як автор самостійного проекту, поки що займався дослідженнями, від яких чекали дуже багато. До успішного завершення його роботи було вже зовсім недалеко. Коротше кажучи, члени Конклаву подумали-подумали і вирішили, що з посвятою і справді можна трохи зачекати. Зате у Школі відбудеться неординарна подія. Чоловік і дружина отримають Посвячення одночасно. А крім того, ходили цікаві чутки і щодо їхнього друга — Равеша.

Маарі та Лам бродили берегом Дайли, неподалік від станції спостереження. Стояв теплий, сонячний день. Ельф майже рік працював у лабораторіях технологічної зони. Є що розповісти, адже Маарі там ще не бувала.

— Ти знаєш, Ма! Я, навіть, у космос літав. Ми працювали над калібруванням наших датчиків, і потрібна була велика відстань. З орбіти суміщали датчики з оптикою. Навіть кілька разів засікали польоти чорних, до появи видимого зображення!

— То що ж тепер? Причепив на себе твій датчик і ходи спокійно? Вчасне попередження про появу чорних гарантоване?

— Ну, не зовсім так! Адже нечисть має надто багато втілень!

— Слухай! Але, якщо вони спрацьовували з відстані у скількись там сот кілометрів, то тут вони гудітимуть безперестанку?

— Ні! Там ця штука була розмірами з велику шафу і енергії брала, як бойовий лазер! А зараз на основі цієї конструкції технічні майстерні розробляють міні-прилади, не більші за гудзик.

Скоро обом набридла розмова про справи. Якийсь час вони брели мовчки, взявшись за руки. На хвилях річки танцювали сонячні зайчики. Шепотіло про щось листя дерев. Маарі у роздумі зірвала квітку, розім'яла її пелюстки у своїх пальцях, дивлячись на ріку. Тоді почала читати якогось тоскного вірша.