Клэр Норт - Крадій

Ми сидимо разом, ви і я, на високій скелі над водоспадом, дивимося, як глибоко внизу вирує шумовиння, і з цього місця спостерігаємо, як Ремі шкутильгає геть.

Це ризик, але іншого вибору він не має.

У сутінках він падає на землю перед маленьким монастирем з літніми монахами та метушливими хлопчиками.

Двері відчиняє старий чоловік, який цокає язиком і зітхає, побачивши Ремі, та залишає його лежати, пішовши кликати молодих хлопців.

Двоє дітей, десяти та дванадцяти років, допомагають Ремі дошкандибати до кімнати, що злегка тхне цвіллю.

Найстаріший з монахів — чоловік, що ходить за допомогою ціпка з круглою голівкою — сідає поруч, щоб оглянути ногу Ремі, щось бурмоче та заявляє, що так, дійсно, тут медичних знань монахів не достатньо! Постільний режим, якщо ваша ласка, постільний режим.

— Ви злочинець? — спитав, сідаючи біля Ремі, молодий чоловік сімнадцяти років, сирота, якого залишили опіці священників, коли йому було два роки.

— Ні, — відповів він.

— Як ви отримали це поранення?

— Упав.

— Ви впевнені, що ви не злочинець? Ми тут раді всім, незалежно від їхнього минулого.

— Я не злочинець.

— А... Але ж ви тікаєте, так?

— Не від закону.

— Ви впевнені?

— Клянуся.

Вранці найстаріший монах повернувся, щоб знов оглянути Ремі, буркотів, а потім заявив:

— Так, так, постільний режим, як я і сказав!

Опівдні абат — молодший за найстарішого монаха, але набагато обізнаніший у політиці — прийшов привітати несподіваного гостя.

— Дивина за дивиною! — весело вигукнув він. — Поранений іноземець, що розмовляє нашою мовою! Чи ви знаєте щось про шлях до просвітлення?

— Я чув, — буркнув Ремі зі свого солом'яного матраца на підлозі, — що добрими вчинками та доброчинністю в цьому житті можна просунутися у колесі Всесвіту.

— Думаю, це чудово, що ви прийшли до нашого монастиря, — весело хихикнув абат. — Для вас, для нас, для всіх!

Сказавши це, абат повернувся до своєї кімнати та написав своєму начальнику у великому храмі в місті листа, яким повідомив, що чоловік, якого розшукує поліція, прибув до його храму, і чи не скасували ту суттєву винагороду за його піймання? Він відправив хлопця на пошту й задоволено став чекати на відповідь.

На другий день його перебування в монастирі почався сезон дощів.

Ремі сидів під дірявим дахом ґанку, слухав, як по черепиці тече вода, дивився, як земля перетворюється на мерехтливе чорне дзеркало.

Наймолодший монах, сирота, сів поруч із ним і сказав:

— Спочатку я подих. Потім, коли я подих, я повітря. Я вітер, що рухається небом. Я листя, що гнеться на деревах. Я обертання землі, тріскання ґрунту, пил, що відлітає геть. Я тут і над, і в усіх куточках землі. Я в першому вдиху новонародженої дитини; я останній видих матері, що помирає. Я — ридання покинутого коханою людиною. Я сміх радісної дитини. Я подих, я вітер, я життя, і коли я є всім цим, я — той я, що був просто мною, що сидів тут зараз з тобою — був абсолютно нічим.

Під час вечері абат спитав, чи надійшла якась пошта, і йому відповіли, що через дощі дороги стали складними та багнистими, а він усміхнувся та сказав, що цього слід було очікувати, і що він анітрохи не стурбований, а Ремі спостерігав за ним краєм ока, усміхаючись, і нічого не казав.

Коли о третій ночі дзвін закликав прокинутися та молитися під місячним світлом, найстаріший монах прийшов розбудити Ремі, повсякчас цокаючи язиком.

— Тобі корисно, — сказав він. — Ходімо, ходімо, тобі корисно, спробуй!

А коли дзвін закликав усіх до сніданку, наймолодший монах тихо підійшов до нього, відтягнув до бічної кімнати, і там Ремі побачив свій рюкзак, сухий саронг і бриль, ціпок, щоб було на що спертися, сандалі та загорнутий у листя рис. Монах сказав:

— Два тижні тому нам усім сказали шукати збіглого іноземного злочинця. Абат сказав, що віддати його солдатам або поліції буде добрим вчинком, і тому було вирішено, що ми так і зробимо.

— Чому ти розповідаєш мені про це?

— Бо це цікаво, хіба ні? — сказав з усмішкою монах. — Мені часто кажуть, що я забагато патякаю.

Сказавши це, він відвернувся, а Ремі взяв це скромне добро та, не сказавши ні слова, побрів геть.

Чудернацьке видовище!

Чоловік із надто довгою брунатною бородою, брунатним волоссям, обпаленою сонцем світлою шкірою, вдягнений у мішанину одягу — щось середнє між футболкою контрабандиста та одіянням монаха — з рюкзаком за плечима кульгає до Лампанга.