Біг його переслідувача позаду трохи сповільнився. Кліпаючи, щоб прогнати сльози, Ремі дивився на світло, ледь бачачи чоловіка, що тримав ліхтар: худий, як каштанове дерево, а на обличчі пустота — самий лише професіоналізм; чоловік, що виконує свою роботу. Він підійшов ближче до Ремі, вийняв з-за свого мотузкового паска мачете, звільнив ще одну мотузку, що була обмотана навколо його живота, і обережно, крок за кроком, підійшов до Ремі й зупинив кінчик клинка над самими його грудьми.
— Ти мене не вб'єш, — видихає гравець тайською. — Це буде проти правил.
Чоловік не відповів, на його обличчі не було розуміння.
— Абгік виграє лише якщо торкнеться мене сам, лише якщо я буду живий, — повторив Ремі французькою. — Ти мене не вб'єш.
Французька, певно, було зрозумілішою, бо клинок у руці чоловіка миттєво розвернувся, вигнуте лезо зупинилися трохи нижче правого ока Ремі.
«Живий, — без слів казало сталеве лезо, — не обов'язково означає цілий».
Повільно, дуже повільно слідопит присів біля Ремі, залишаючи лезо на місці. Позаду нього, продираючись крізь темряву, лунали кроки решти переслідувачів, що були не такі прудкі й упевнені в шляху, як цей чоловік. За мить мисливець гукне їх, покличе до здобичі, і тоді все — кінець гри.
Ремі заплющив очі, глибоко вдихнув, і мисливець, певно відчувши, що це може означати, міцно стулив губи. А потім Ремі перекотився, відбив клинок рукою вбік, водночас якомога сильніше змахнувши ногою в напрямку обличчя чоловіка. Мисливиць теж покотився, звільнив мачете, але Ремі кинувся всім тілом на супротивника, ігноруючи клинок, ігноруючи пальці, що вчепилися в його обличчя й намагалися дотягнутися до його очей, щоб вирвати їх з западин. Мить, упродовж якої махали руки та ноги — забагато кінцівок, щоб була від них користь, жодного плану в бійці, лише лікті в живіт, коліна в пах, кулаки в обличчя, а потім Ремі звільнив з плутанини лікоть і опустив його усією вагою тіла на горло чоловіка.
Очі мисливця вирячилися. Він захрипів, витріщився в ніщо, і руки, що хапали, тепер упали глухо на землю. Ремі відкотився від шокованого нападника та, досі чуючи в лісі звуки наближення інших, розвернувся й побіг.
Хмарний ранок, важкі прокидання.
Абгік Лі, прокинувшись, бачить обличчя одного зі своїх гравців, що стояв перед ним — мисливця, гарної фігури, якою він добре грав.
Обличчя набрякле, шия обгорнута тканиною, немов це якимось чином могло трохи зменшити червоний набряк. Мисливиць починає говорити французькою, якою володіє не дуже добре, і його голос хрипкий:
— Він утік.
Абгік Лі прикладає кінчики пальців до місця поміж бровами, в якому, як дехто каже, знаходиться невидиме третє око; а може він просто саме в цьому місці найсильніше відчуває роздратування.
— Він рухався пішки?
— Так. На північ. Ми продовжуємо пошуки; він не міг піти далеко. Він був поранений.
— Як саме поранений?
— Ми билися. Я вдарив його кілька разів. Він також кульгав, коли тікав.
— Ви не змогли спіймати чоловіка, що кульгав?
— Він виявився більш схильним до насилля, ніж ви мені розповідали. Ви сказали, що він легко здасться; що він м'який і боязкий. Ви змусили нас повірити, що він не витримає в природі довше, ніж кілька днів.
— Я однозначно був про нього саме такої думки.
— Ваша думка, пане, була хибна.
Куточок нижньої губи Абгіка трохи смикається, і він знов стукає подушками двох стулених пальців по центру лоба: раз, вдруге, втретє — заспокоює думки. Він не звик чути, що помиляється; для людини з його схильностями це дуже незручний розвиток подій, і відчувши незручність, він припускається найбільшої помилки з усіх — ігнорує це.
— Він довго не витримає, — повторює Абгік. — Йому це не до снаги.
А що там Ремі?
Ми шукаємо та нарешті знаходимо, ледь помічаємо його там, де він упав. Він умостився поміж трьома безіменними каменями біля стрімкого водоспаду. Він прокидається повільно, він ледь спав, і той сірий край поміж сном і прокиданням є єдиним простором, де він зараз бродить. Коли ж він зрештою повністю опритомнів, він просто лежить і дивиться на небо. Він загубив час і напрямок сонця; він бачить самі лише хмари. Його гомілка сильно опухла, і якби це не видавалося йому непродуктивним і безглуздим, він міг би лягти й заплакати, жаліючи себе.
Тепер він мріє повернутися до Фон, журиться через усі дурниці, що вони обоє сказали, або не мали мудрості сказати.
Сонце сходить, йому теж треба підводитися.
Читать дальше