Клэр Норт - Крадій

Вона тихо кивнула, її погляд залишив його та звернувся до лісу.

— Якщо це для тебе важливо, ти мусиш робити це.

Вночі вони лежали на протилежних краях хатини. Вона відвернулася, коли він роздягався, і натягнула свою тонку ковдру до самого підборіддя, коли умощувалася спати.

Вони лежали, відвернувшись одне від одного, та вдавали, що сплять.

Наступного ранку він прокинувся, і вона сказала:

— Я піду по припаси.

Він проводжав її поглядом, коли вона їхала на велосипеді в сіре ранкове світло; ліс шепотів, з настанням дня збиралися мухи. Певний час він крокував по хаті, а коли сонце випарило сирість і спека дістала навіть до тіней, заганяла їх далі, він став ходити вздовж краю лісу.

Сонце здійнялося вище, він походив і посидів, потім ще трохи походив, малював патичком візерунки на земляній підлозі, дивився в небо, ходив, чекав.

Невдовзі після опівдня він почув торохтіння велосипеда по доріжці. Він підвівся та стояв, важко дихаючи, не розуміючи чому, доки не з'явилася вона: на спині рюкзак, у кошику фрукти та загорнутий у листя сирий рис. Він розкрив рот, щоб сказати: «Що?»

Мить того, що могло би бути. Ми набираємо в груди повітря, як і він, і готові сказати «вибач», «бувай», «до побачення», «адью», «прости мене», «будь зі мною»... — усе це крутиться на нашому язиці в ту мить втягування повітря, але Ремі...

...Він не сказав нічого, бо вона заговорила перша, незграбно злізаючи з велосипеда, який кинула на місці й подріботіла до нього, схопила його за передпліччя й міцно тримала.

— Тобі треба йти! — прошипіла вона. — Іди негайно!

— Я не...

— Я пішла до села, а вони всі витріщалися на мене, а потім відводили погляд. Діти витріщалися, старі жінки витріщалися, матері витріщалися, батьки витріщалися, а коли я зібралася їхати, син фермера повернувся до матері та спитав: «А її вони теж заберуть?» Найбагатший фермер має віз, на якому їздить до ринку — не було ні возу, ні фермера, але ж у найближчі три дні ринку не буде! Певно, тебе побачили — тобі треба йти.

— Це ще не доказ, — відповів він, відчуваючи гупання пульсу під язиком; горло напружилося, повітря бракує. — Це не означає...

Вона сунула йому в руку пакунок загорнутого в бананове листя рису.

— Тобі треба йти, — повторила вона. — Вони знають.

Він наче уві сні зібрав свої убогі пожитки, не заперечував, коли вона сунула в його рюкзак також чашку та дерев'яну ложку. Потім він стояв перед дверима її хати, в яких стояла вона, і наче в маренні казав:

— А як же ти?

— Моєму життю нема загрози.

— Точно?

— Ця гра... Ти в ній виграєш?

— Я... Можливо. Не знаю.

— Іди, — повторила вона, злегка похитавши головою. — Просто йди.

Він не ворухнувся.

— Якщо ти програєш, мені від тебе не буде жодної користі, — сказала вона. — Іди.

Він пішов.

Злість — не корисна емоція для гравця.

Він знов іде сільськими шляхами, далі від дороги, далі від людей, далі від усього, крім шмагання сонця та зміни вітру, і нагадує собі, що він не злиться. Не злиться на себе, не злиться на Фон, не злиться на Абгіка Лі, не злиться на Дім Ігор, не злиться на...

«Ні на що суттєве», — каже він собі й відразу почувається винним за те, що до тієї, що тимчасово прийняла його у себе вдома, відчував не тільки вдячність.

Він не злиться.

Злість не допоможе.

Ідучи через ліс, він багато разів нагадує собі про це.

Вночі він влаштувався спати під пологом листя похиленого пальмового дерева, і вважав, що він у безпеці, доки раптово не прокинувся й не побачив ліхтар, що миготів поміж деревами, почув голоси, що бурмотіли в темряві, тріск під ногами. Як вони підійшли так близько: п'ятсот метрів, а може менше, чотириста? Він накинув рюкзак на спину й побіг наосліп у темряву.

Почувши його, інші нічні бродяги спрямували на нього світло, хтось скрикнув, і вони теж побігли, помчали до нього крізь неспокійне дзижчання темряви.

Він біг, доки не опинився перед потоком, а потім побіг вздовж нього, хапаючи ротом повітря; по обличчю текли піт і сльози, ноги тремтіли, легені рвалися, а переслідувачі не відставали, один з них випередив решту — босий і прудкий, вдягнений у довгу сорочку та підперезані мотузкою шорти — слідопит, без сумніву слідопит, фігура в руці Абгіка Лі, сильніша та небезпечніша за будь-яку найняту допомогу.

Ремі біг, доки не перечепився й відразу підвівся, і по теплу, що він відчув у гомілці, зрозумів, що це буде ціна, яку він заплатить згодом, і продовжував бігти, доки його ноги його не підвели — живіт палав, обличчя мало не лускалося — він упав руками та колінами на землю, перекотився на спину, здригався та тремтів.