Джон Толкин - Повернення короля

Z у тих випадках, де він таки трапляється, нагадує англійський z. Gh у чорномові й у мові орків передає «задній спірант» (споріднений із g так само, як dh – із d ): як у ghаsh та agh – ґгаш, аґг .

«Зовнішні» чи «олюднені» ґномівські назви набули північних форм, але властивості літер залишилися незмінними. Це стосується й роганських власних назв і топонімів (у тих випадках, коли їх не осучаснили), з тією лише відмінністю, що тут еа та еo є дифтонгами, які можна передати через звукосполучення ea в англійському bear і eo – в Theobald ( еа та ео українською); y переважно є видозміною звука u. Осучаснені форми легко вирізнити, і їх слід вимовляти як українські. Це здебільшого топоніми: Смурне Капище (бо Dúnharg ); винятками є лише імена Тіньогрив і Змієязикий.

Усі шрифти й літери, що їх використовували у Третю Епоху, мали в основі ельдарське коріння та були на той час уже дуже давніми. Вони досягли стадії цілковитого абеткового розвитку, та в ужитку побутували і ще старіші форми шрифтів, у яких лише приголосні позначали повноцінними літерами.

Абетки були двох основних і незалежних за походженням типів: тенґвари , або тûвu , що доречно перекладати як «літери»; та кертари , або керти , що варто перекладати як «руни». Тенґвари було призначено для писання пензлем чи пером, а прямокутні форми написів при їхньому використанні завдячували своєю появою рукописним формам. Кертари було призначено та використовувано головно для видряпування чи викарбовування написів.

Тенґвари – давніші; їх розробили нольдори – найвправніший у таких справах ельдарський рід – іще задовго до свого вигнання. Найдавнішими ельдарськими літерами – тенґварами Руміла – в Середзем’ї не послуговувалися. Пізніші літери – тенґвари Феанора – були здебільшого його власним винаходом, хоча де в чому він таки скористався Руміловими літерами. Вигнанці-нольдори принесли їх у Середзем’я, завдяки чому з ними познайомилися едайни та нуменорці. У Третю Епоху ареал поширення цих літер майже збігався з тією територією, де побутувала і спільна мова.

Керти вперше у Белеріанді винайшли синдари, тривалий час використовуючи їх лише для написання імен або стислих хронік на деревині чи на камені. Таке походження зумовило їхню кутасту форму, що дуже нагадувала форму рун, відомих у наш час, хоча відрізнялася від останніх деталями, а літери мали цілком інакше розташування. Простіша та давніша форма кертів у Другу Епоху поширилась у східному напрямку і стала надбанням багатьох народів: людей і ґномів, навіть орків, – кожен із яких змінив її відповідно до своїх потреб і згідно зі своїми уміннями чи їхньою відсутністю. Одну з таких простих форм продовжували використовувати люди з Долу, а подібну до неї – рогірими.

Проте у Белеріанді ще до закінчення Першої Епохи керти – почасти під впливом нольдорських тенґварів – було перероблено й удосконалено. Найбагатша та найбільш упорядкована форма керт була відома як Деронова абетка, бо, згідно з ельфійським переказом, вважали, що їх винайшов Дерон – менестрель і хранитель премудрості при Королі Тінґолі з Доріату. Ельдари не розробили справжніх скорописних шрифтів для Деронової абетки, бо на письмі вживали Феанорові літери. Ельфи Заходу здебільшого взагалі відмовилися від використання рун. Однак у краю Ереґіон Деронова абетка прижилась і звідти потрапила до Морії, де стала найулюбленішим алфавітом ґномів. Відтоді вони постійно послуговувалися ним, і разом із ними він потрапив на Північ. Тож опісля його частенько називали Анґертас Морія , або Довгорунні ряди Морії. На письмі ґноми користувались усіма відомими шрифтами, і багато представників цього народу дуже вправно писало Феаноровими літерами; та для власної мови вони обрали керти, розробивши для них рукописні форми.

Нижче в таблиці наведено офіційний книжний варіант усіх літер, які побутували на Західних землях у Третю Епоху. Порядок літер – найбільш поширений у той час і такий, у якому зазвичай літери читали вголос.

Шрифт цей не був за природою «абетковим», тобто низкою випадкових літер, кожній із яких надано певне значення та які слід читати в усталеному порядку, незважаючи ні на їхні форми, ні на функції [78] . Він був радше набором приголосних знаків, подібних за формою та за стилем, які за вибором чи за домовленістю можна було застосовувати на позначення звуків тих мов, що їх досліджували (чи створювали) ельдари. Жодному з цих знаків не були притаманні визначені властивості; проте поступово між літерами почали проступати певні зв’язки.