Диана Джонс - Зачароване життя

— Кете, — знову озвався Крестомансі. У його голосі вчувалися нотки жалю, навіть відчаю. — Кете, я знаю, як тобі зараз прикро. Ми сподівалися, що ти не дізнаєшся про вчинок Ґвендолен. Зберися з силами, бо ти — чарівник. Сильніший за мене. Тобі потрібно лише захотіти користуватися своїм даром і тобі все вдасться. Прошу тебе, скористайся своїми магічними силами, поки вони не спіймали бідолашного Скрипку! Поможи мені позбутися тих клятих срібних ланцюгів і знову стати могутнім.

Кет знову відчув себе котом-Скрипкою. Він видерся на дерево, але Маг, який хотів стати чарівником, та Акредитована відьма струсили його звідти. Він кинувся навтьоки та швидко побіг, потім прослизнув між пазуристих пальців Кандидата в чаклуни, і стрибнув. То був довжелезний стрибок, який завдав йому такого болю, що Кет аж розплющив очі. Листки яблуні так само лопотіли на тлі синього неба, а над його головою висіло уже майже достигле яблуко.

— Що вам від мене треба? — запитав він. — Я нічого не вмію робити.

— Я знаю, — сказав Крестомансі. — Колись давно мене також назвали чарівником і попросили зробити щось схоже, а я був лише наляканим хлопчам. Ти можеш ворушити лівою рукою?

— Уперед і назад, — сказав Кет. — Проте витягти її не можу.

— Цього досить. — сказав Крестомансі. — Повір, ти зараз маєш у своєму мізинчику більше магічної сили, аніж більшість магів — і Ґвендолен також — отримують за ціле своє життя. А магія саду тобі допоможе. Спробуй пиляти мотузку лівою рукою й уявляй, що мотузка срібна.

Кет повернув голову набік і недовірливо глянув на Крестомансі. Маг здався йому неохайним, блідим, але дуже щирим. Схоже, це була правда. Кет потягнув ліву руку проти грубої і шорсткої мотузки. Але він спробував переконати себе, що то не мотузка, а срібні ланцюги. І мотузка враз стала гладенькою. А от пиляти її було значно складніше. Кет відвів руку якомога далі й ребром долоні спробував «пиляти» срібло. Дзень. Клац. Пута ослабли.

— Дякую, — сказав Крестомансі. — Мої ланцюги також розірвалися! Залишаються лише кайданки, але на них, здається, накладено сильніше закляття. Ти зможеш спробувати його зняти?

Мотузка ослабла і Кет без особливих зусиль скинув її з рук та сів на камінь. Крестомансі, перечіпляючись через коріння яблуні, знесилено підійшов до хлопця. Його руки, сковані срібними кайданками, безвільно висіли за спиною. У цей час з-за кущів вийшли Кандидат у чаклуни та Акредитована відьма у квітчастому капелюшку.

— Повір мені, кіт уже мертвий. Він упав із висоти у п’ятдесят футів, не менше.

— Але коти завжди падають на усі свої лапи, — заперечила відьма.

— Тоді чому він не схопився на ноги?

Кет зрозумів, що немає часу уявляти собі це все жахіття. Він поклав руки на кайданки й смикнув їх.

— Ой! — скрикнув Крестомансі.

Кайданки з дзенькотом впали зі зап’ястків. Кет неймовірно зрадів своєму нововідкритому таланту. Він розділив кайданки на дві частини й перетворив їх на лютих орлів.

— Наздоженіть Нострамів, — наказав він.

Лівий кайданок стрімко злетів у небо, а правий — безвільно впав на траву.

Кет підняв його, узяв у ліву руку, і аж тоді кайданок підкорився наказу.

Потім малий маг озирнувся на Крестомансі. Той стояв під яблунею і дивився в бік схилу, з якого, постійно перечіпляючись, біг балакучий товстун Бернард. Його недільна краватка для зручності була розв’язана, а в руках він тримав олівець і газету, розгорнуту на кросворді.

— Чари, п’ять літер, закінчується на «с», — мурмотів він.

Він підняв очі вгору, і раптом побачив Крестомансі, у брудному костюмі. Потім його погляд упав на срібні ланцюги, на Кета, на мотузку і, нарешті, на натовп людей, які бігали поміж деревами.

— Сили небесні! — сказав він. — Пробачте мені, я не знав, що мене тут потребують. Але, здається, я вчасно нагодився? Покликати решту?

— Якнайшвидше, — сказав Крестомансі.

Відьма у квітчастому капелюсі побачила, що Крестомансі звільнився від пут і закричала фальцетом:

— Вони тікають. Зупиніть їх!

Відьми, чарівники, некроманти й чаклуни на чолі із Ґвендолен, яка постійно робила якісь закляття, вибігли на галявину. Садом ширилося низьке гудіння, а в повітрі з’явився уже звичний густий запах чарів. Крестомансі підняв руку, вимагаючи тиші. Натомість мурмотіння ставало сильнішим і сердитішим. Але ніхто з тих людей, які шепотіли закляття, близько до нього не підходив. Єдиними, хто досі рухався (і доволі швидко!), були брати Вільям і Генрі Нострами. Вони з’являлися й зникали серед дерев, пихкаючи і волаючи, бо за кожним з них гнався величезний орел.