Диана Джонс - Зачароване життя

Крик тріумфу пронісся над рядами відьом та чарівників. Це був крик справжньої відьмацької могутності, від якого затремтіло небо. Крестомансі, ще більш розкошланого, ніж Маг, який хотів стати чарівником, витягнули з-під арки. Його сірий циліндр покотився до ніг Кета, й Генрі Нострам з великим задоволенням наступив на нього. Кет хотів скористатися моментом і спробував вислизнути з чіпких обіймів Генрі Нострама. Але дивним чином не зміг навіть поворушитися: Генрі Нострам утримував його за допомогою поштівки місіс Шарп. Кет був так само безпорадний, як і Крестомансі.

— Отже, це правда! — радісно промовив Генрі Нострам, коли Маг, який хотів стати чарівником, поволік зв’язаного Крестомансі до яблуні. — Срібло таки здатне подолати Крестомансі! Великого Крестомансі!

— Авжеж! Неприємно, правда? — зауважив Крестомансі.

Його потягли, прив’язали до яблуні. Вільям Нострам пихкаючи, підбіг до свого брата, і зняв з його просторої камізельки ще один срібний ланцюжок. Двох зачарованих ланцюжків з животів братів Нострамів вистачило для того, аби прикувати Крестомансі до стовбура яблуні. Вільям Нострам зав’язав ланцюжки у два чарівних вузли та відступив кілька кроків назад, задоволено потираючи руки. Відьмаки реготали й плескали в долоні. Крестомансі зігнувся, наче був повністю виснажений. Волосся неслухняними пасмами спадало йому на обличчя, краватка сповзла аж під ліве вухо, а весь елегантний сірий костюм був вимазаний корою дерева. Кетові було ніяково дивитися на нього. Але Крестомансі тримав себе в руках.

— Ну, закували ви мене у срібні ланцюги, а далі що? — запитав він.

Очі Вільяма Нострама забігали, наче дві секундні стрілки.

— О, готуйтеся до найгіршого, мій дорогий пане! — сказав він. — Не сумнівайтеся. Ми вже ситі вашими заборонами й обмеженнями. Чому нам не дозволяють підкоряти інші світи? Чому нам не дозволено користуватися драконячою кров’ю? Чому ми не можемо бути такими лихими, як нам хочеться? Дайте мені відповідь на ці запитання!

— Подумайте головою і, я певен, ви знайдете відповідь на кожне з них, — порадив їм Крестомансі.

Не дивно, що його голос потонув у реві, який зчинила юрба. Поки вони кричали, Джанет помалу підбиралася до дерева. Вона добре розуміла, що Кет (поки рука Нострама лежала на його плечі) буде нерухомим, і треба щось вигадати, щоб врятувати його та Крестомансі.

— О, так, — сказав Генрі Нострам, сяючи на радощах. — Тепер ми будемо керувати магічним світом, ми беремо у свої руки мистецтво чарів, ми хочемо знищити тебе та твою могутність, щоб підкорити собі інші світи, про існування яких нам відомо. Але перш за все, ми зруйнуємо цей сад.

Крестомансі замислено подивився на свої руки, що безвільно звисали в срібних кайданках.

— Я б вам не радив цього робити, — сказав він. — Цей сад має в собі речі, які належать різним світам. Він набагато сильніший, аніж я. Зараз ви намагаєтеся підкорити собі сад, але знайте: у нетрях цього саду заховані основи магічної майстерності. Отож навіть якщо ви до них докопаєтесь, сад зруйнувати буде надзвичайно важко.

— Он як, — сказав Генрі Нострам. — Але нам відомо, що тебе ми не зможемо знищити, доки не буде знищений сад. Ти хотів нас знову обдурити! Але знай, цього разу усе буде по-іншому, бо у нас є засіб для досягнення своєї мети!

Вільною рукою він поплескав Кета по плечу.

— Ось він — наш засіб.

У цю мить Джанет перечепилася об величезний плаский камінь, що лежав у траві біля яблуні.

— О-йой! — скрикнула дівчина й впала просто на нього.

Усі довкола почали реготати та показувати на неї пальцями, і цим ще більше її розсердили. Дівчина підняла голову і нищівним поглядом обвела картатий натовп недільних капелюшків та циліндрів.

— Підведися, люба Ґвендолен, — весело промовив Генрі Нострам. — Це місце для Кета.

Він обняв безпорадного хлопця, взяв його на руки й поніс до плаского білого каменя. Вільям Нострам, сяючи від щастя, поквапився до нього, швидко розмотуючи свою мотузку. Маг, який хотів стати чарівником, також підбіг, щоб допомогти Нострамам. Але Кет несподівано навіть для себе зламав закляття Нострамів і кинувся до арки, дорогою похапцем виймаючи з кишені вузлик з драконячою кров’ю. Ще кілька кроків і… втеча не вдалася: кожна відьма, кожен некромант і чаклун водночас проказали закляття. Повітря над галявиною стало аж густим від магії. Серце мало не вискакувало з грудей Кета. Він відчував, що біжить усе повільніше й повільніше, наче незаведена механічна іграшка. Джанет кричала: «Не зупиняйся!», але він рухатися більше не міг, і всього в кількох кроках від зруйнованої арки завмер, немов соляний стовп, заледве дихаючи. Брати Нострами та Маг, який хотів стати чарівником, забрали його, й знову обмотали мотузкою. Джанет зі всіх сил намагалася їм завадити.