Диана Джонс - Зачароване життя

— Мені здається, що це і є ворота, — зітхнув Кет.

Він дуже засмутився, що йому треба буде покинути цей світ.

— Я теж так думаю, — погодилася з ним Джанет. У її голосі вчувався страх. — Щось мені трохи лячно. А як туди зайти?

— Давай я кину біля арки трохи драконячої крові. Напевно, це допоможе, — сказав Кет.

Він вийняв з кишені хустинку, у якій був магічний порошок. У ніс ударив різкий запах чарівного зілля, і Кет зрозумів, що чинить неправильно. Не треба було брати заборонене зілля та ще й приносити його сюди, у це магічне місце з потужною енергетикою. Та позаяк Кет не знав, що йому робити далі, то обережно взяв правою рукою дрібку запашного брунатного порошку, а лівою сховав хустинку назад до кишені, потім, затамувавши подих, розвіяв порошок перед зруйнованою аркою. Повітря між колонами затремтіло, як тремтить воно у літню спеку. Клаптик освітленої сонцем галявинки за аркою почав затуманюватися, став молочно-білим, а потім почорнів. Згодом темрява поступово розсіялася, розповзлася по кутках простору — і вони побачили під аркою велетенський, у кілька акрів завбільшки, зал. Уся площа залу була вкрита вульгарно розмальованим килимом червоного, жовтого та синього кольорів. У залі сновигало безліч людей, які нагадували Кетові гральні карти, бо всі, як один, були одягнені у грубий, мішкуватий одяг яскравого забарвлення. Люди-карти блукали туди-сюди з поважним та заклопотаним виглядом. Повітря всередині арки все ще тремтіло, і Кет зрозумів, що туди зайти вони не зможуть.

— Звідки це все? — здивувалася Джанет.

Тільки-но Кет хотів сказати Джанет, що сам нічогісінько не розуміє, як побачив у залі Ґвендолен. Її пронесли зовсім близько від нього на королівських ношах вісім чоловіків, одягнуті у важкі золоті однострої. Ґвендолен спочивала поміж золотих подушок, одягнута у ще громіздкіший одяг білого та золотого кольорів. Її волосся було вкладене у високу зачіску, яка здавалася короною. Судячи з усього, Ґвендолен була тут королевою. Вона вітала усіх важливих гостей кивком голови, і ті радісно підбігали до ложа, щоб захоплено слухати все, що вона їм скаже. За помахом руки інші піддані бігли виконувати її доручення. Одному чоловікові вона подала знак, і той у страху та трепеті впав перед нею навколішки, благаючи помилування. Він кричав навіть тоді, коли його тягнули геть з зали. Для Ґвендолен усе це було якоюсь дивною розвагою. Зараз золоте ложе стояло якраз поруч з аркою, і всі люди-карти у шаленій веремії бігали по залу, догоджаючи їй. В цей момент Ґвендолен побачила Кета й Джанет. З виразу подиву та роздратування, що з’явився на її обличчі, Кет зрозумів, що вона їх також помітила, але не дуже зраділа. І чи то вона зробила якісь магічні заклинання, чи то драконяча кров перестала діяти, бо арка знову стала темною, далі молочною, потім туманною, насамкінець повітря перестало дрижати і крім галявинки між колонами не залишилось нічого.

— Це була Ґвендолен, — сказав Кет.

— Я зрозуміла, — без найменшого захвату в голосі відказала Джанет. — Якщо вона й далі так їздитиме, то вже скоро стане товстою.

— Мені здається, вона щаслива, — сказав Кет із заздрістю.

— Я теж помітила, — промовила Джанет. — Але як ми знайдемо мій світ?

— Спробуймо обійти арку довкола.

— Ти добре придумав, Кете! Ходімо, — погодилася Джанет.

Вона уже почала обходити арку, аж раптом зупинилася:

— Ми маємо лише одну спробу, щоб зробити все правильно. Ти ж напевне, втратив ще одне своє життя?

— Я не відчув… — почав Кет.

Раптом вони побачили містера Нострама, який несподівано з’явився в отворі арки. Він тримав поштову листівку, яку Кет надіслав місіс Шарп. Він був роздратований і стривожений.

— Мій любий хлопче, — сказав він Кету. — Ми ж домовлялися зустрітися о пів на третю, а не о дванадцятій. Мені пощастило тебе знайти, адже я маю твій підпис.

Він повернувся й погукав свого брата, хоч на галявинці нікого не було видно:

— Ходімо, Вільяме. Неслухняний хлопчисько, напевно, не зовсім зрозумів моє прохання, але попри все закляття працює… Не забудь… е-е-е… інструмент…

Містер Генрі Нострам вийшов з арки, і Кет з острахом зробив крок назад.

Усе довкола раптом дивно затихло: листя на яблуні не ворушилося, навіть потічок змінив свій розмірений лет. Кет зрозумів, що він та Джанет зробили щось жахливе. Дівчина застигла біля входу до арки, від страху затуливши рота долонями. Раптом перед нею, наче з-під землі, між двома колонами виросла кремезна постать Вільяма Нострама. Навколо його руки була обмотана мотузка, а з кишені піджака стирчали якісь блискучі речі. Його очі шалено вертілися, а від швидкої ходи він трохи засапався.