Диана Джонс - Зачароване життя

— О зупиніться, благаю вас! Що ви робите?

— Облиш, Ґвендолен, — сказав Генрі Нострам роздратовано. — Ти ж усе чудово знаєш. Я ж тобі розповідав, що сад ми зможемо розчаклувати, лише перерізавши горлянку невинній дитині на оцьому камені. Ти ж погодилася!!!

— Я не погоджувалася! То була не я! — вигукнула Джанет.

— Заспокойся! — звелів їй прикутий до дерева Крестомансі. — Ти ж не хочеш опинитися на його місці? Джанет витріщилася на нього й закам’яніла, вражена тим, що відбувалося довкола.

Тим часом Кета, нерухомого та обмотаного мотузками, взяв на руки Маг, який хотів стати чарівником, і кинув на кам’яну брилу. Кет із відразою глянув на нього: Маг завжди так добре до нього ставився. Попри усю складність ситуації, Кет зберігав спокій: він пам’ятав, що у нього ще три життя, і рана на горлі швидко загоїться. Але доти йому доведеться пережити кілька не дуже приємних хвилин. Побачивши розпач Джанет, він намагався поглядом її заспокоїти.

Цієї миті якась невидима сила висмикнула дівчину з цього світу, і скоріш за все, повернула у її власний. Від неї не залишилося нічого, крім здивованого крику. Почувся ще один крик, і усі, хто був на галявинці, заклякли від здивування. Здивованим був і Кет.

— Супер! — сказала… Ґвендолен, виходячи з іншого боку арки. — Я з’явилась вчасно.

Усі витріщилися на неї. Вона повільно йшла від колони, витираючи рештки драконячої крові з пальців шкільним нарисом Кета. Кет побачив угорі свій підпис: Ерік Емеліус Чант, Ковент-стріт, 26, Волверкот, Англія, Європа, Світ, Усесвіт — це, без сумніву, його нарис. Волосся Ґвендолен усе ще було зібране у високу зачіску, але масивну сукню зі щирого золота вона зняла, залишивши на собі одяг, який у її світі, напевно, вважали домашнім. Хоча, правду кажучи, він був набагато вишуканіший, ніж найкращий халат Крестомансі.

— Ґвендолен! — вигукнув Генрі Нострам, здивовано глипаючи на місце, де щойно стояла Джанет. — Але… Як?.. Що?.. Хто?..

— Це була всього-на-всього заміна, — недбало кинула Ґвендолен… — Щойно я їх побачила — одразу зрозуміла…

В цю мить вона помітила полоненого Крестомансі, прив’язаного до яблуні.

— Он як! Ви його спіймали. Хвилиночку… — Сказавши це, Ґвендолен підійшла до нього, задерла вгору свій золотий одяг, і зі всієї сили вдарила його по обох гомілках. — Ось тобі! Ось!

Крестомансі навіть не намагався вдати, що йому не болить. Він скорчився — носаки її черевиків були гострі, як ножі.

— То на чому я зупинилася? — сказала Ґвендолен, знову повертаючись до братів Нострамів. — О, так. Я подумала, що треба повертатися: я ж не хочу пропустити такої розваги. І ще я пригадала важливу річ: у Кета дев’ять життів. Напевно, вам потрібно буде його вбити кілька разів.

— Дев’ять життів! — закричав Генрі Нострам. — Ти сказилася?

Після цих слів довкола здійнявся неймовірний ґвалт та вереск. Ніхто вже нікого не чув. Кет бачив, як Вільям Нострам, розчервонілий, з очима, що хаотично оберталися у різні боки, нахилився до Ґвендолен, а вона щось кричала йому у відповідь. Коли галас трохи стих, почувся гучний голос Вільяма Нострама:

— Дев’ять життів! Якби він мав дев’ять життів, дурне дівчисько, то був би найсильнішим чаклуном з-поміж усіх нас!

— Я не дурепа! — закричала Ґвендолен. — І знаю про це не гірше за вас! З дитинства я використовувала його дар! Та, мабуть, уже не зможу ним користуватися, коли ви його вб’єте. Тож мені довелося піти. Однак зараз я повернулася і, думаю, вчинила правильно. Ви мені ще подякувати маєте, що я вам розповіла.

— Як ти могла користуватися його силами? — запитав Генрі Нострам, ще більше спантеличений, ніж його брат.

— Дуже просто: хотіла — та й користувалася. Кет нічого не мав проти.

— А чому це я нічого не мав проти? — запитав Кет зі свого не зовсім зручного місця. — Ти б могла мене запитати, я ж тут!

Ґвендолен здивовано глянула на нього, але перш ніж змогла щось відповісти, Вільям Нострам голосно зашикав, заспокоюючи розлючений натовп, і вийняв з кишені довгу, блискучу річ, щоб показати її усім присутнім.

— Замовкніть! — наказав він. — Ми зайшли надто далеко, щоб відступати. Потрібно лише знайти вразливе місце хлопця, інакше вбити його нам не вдасться. Але він його має, як і всі чаклуни!

Із цими словами Вільям Нострам спрямував на Кета блискучу річ, яку тримав у руках. Хлопець був занадто приголомшений, щоб помітити, що це довгий срібний ніж. Некромант підніс його до обличчя Кета, (а от свій погляд він ніколи не зміг би спрямувати з такою точністю).