Диана Джонс - Зачароване життя

Бернард погриз свій олівець, і наморщив чоло.

— Це жахливо! Їх так багато!

— Старайтеся з усіх сил! Я допоможу, щойно матиму можливість, — сказав Крестомансі, стривожено глянувши на ревучий натовп.

Густі брови Бернарда злетіли вгору.

— Ой!

На схилі пагорба над ним стояла Міс Бессемер. В одній руці мала годинник, а в іншій — скатертину. Зараз вона виглядала значно вищою, аніж зазвичай (можливо тому, що стояла на узвишші), а її пурпурова сукня ще більш насиченою, ніж досі. Їй вистачило одного погляду, щоб оцінити ситуацію.

— Щоб перемогти цих обідранців, потрібні сили усіх наших, — сказала вона Крестомансі.

Одна з відьом, що постійно репетувала і зараз зчинила ґвалт:

— Йому прийшли на допомогу!!!

Кет був упевнений, що то репетувала Ґвендолен. Запах чар густішав, а бурмотіння переросло у перекоти грому. Натовп повільно сунув вперед. Рука, яку Крестомансі підняв, щоб утихомирити людей, затремтіла.

— Сад і їм допомагає, — сказав Бернард. — Зроби щось, Венікс, дорогенька.

Від нервового збудження він постійно гриз олівець. Міс Венікс також почала рости. Зусібіч почала сходитися родина Крестомансі. Якась магічна сила висмикувала їх зі своїх домівок і переносила до зачарованого саду. Одна молода леді якраз тоді розплутувала клубок вовни, а її чоловік допомагав її змотувати. Інший молодик тримав більярдний кий, а його дівчина з’явилася з уламком крейди в руках. Поважна леді в мереживних рукавичках плела ще одну пару рукавичок. Глухий удар супроводжував появу містера Сондерса. З-під його руки стирчала хитрюща мордочка дракончика. Обоє мали розгублений вигляд, бо їх відірвали від захопливої гри. Побачивши Кета, дракончик випручався з-під Сондерсової руки, підлетів до нього і скочив йому на руки, тріпочучи крилами й викидаючи язички полум’я. Кет прихилився до яблуні, щоб втримати на руках важкенького дракончика, який скакав по колінах і облизував його лице полум’ям. Хлопець міг би отримати серйозні опіки, якби вчасно не наказав вогням охолоджуватися. Він підняв голову й побачив, як по схилі бредуть Роджер та Джулія. Напевне, вони знову літали на дзеркалах, адже їхні руки так і залишилися піднятими. Їхньому здивуванню не було меж.

— Це зачарований сад, — сказав Роджер. — Дивись, скільки тут людей!

— Ти досі нас ніколи не кликав, тату, — сказала Джулія.

— Сьогодні особливий випадок, — відповів Крестомансі.

Підняту праву руку він стомлено підтримував лівою.

— Ви повинні привести сюди маму. Якнайшвидше.

— Ми стримуємо їх, — сказав містер Сондерс. Хоч він і намагався говорити бадьоро, у голосі все одно вчувалася тривога. Натовп, бурмочучи, підходив усе ближче.

— Ні, ми нічого більше не зможемо зробити без Міллі! — заголосила стара леді в мереживних рукавичках.

Кет зрозумів, що кожен з них намагається відшукати Міллі. І вирішив їм допомогти, от тільки ще не розумів як. До того ж полум’я дракончика ставало дедалі гарячіше, і він був змушений докладати чималих зусиль, аби не обпектися. Роджер і Джулія не змогли знайти Міллі.

— Нічого не розуміємо… — здивувалася Джулія. — Раніше це завжди вдавалося нам завиграшки.

— Закляття цих людей стають на перешкоді, — сказав Роджер.

— Спробуй ще раз, — сказав Крестомансі.

— Я не можу. Щось мені теж перешкоджає.

— Ти також чаклуєш? — запитав дракон Кета.

Кет ніяк не міг зосередитися. Полум’я дракона щораз дужче обпікало йому обличчя — воно почервоніло і сильно пекло. Та щойно дракон заговорив, Кет усе зрозумів: так, він чаклував, але на боці ворога, бо Ґвендолен знову використовувала його здібності попри його волю. Він настільки звик до цього, що навіть не помічав, коли вона це робить. Але зараз вона використовувала надто багато його сили, щоб завадити Крестомансі знайти Міллі. Кетові аж обпікало шкіру. Уперше у своєму житті він розгнівався.

— Ґвендолен не має права користуватися моїм даром! — сказав він драконові.

І забрав свої чари назад. На нього одразу війнуло приємною прохолодою.

— Кете! Припини! — зарепетувала десь із натовпу Ґвендолен.

— О, замовкни! — заволав у відповідь Кет. — Це мої чари!

Раптом біля його ніг, у траві, знову забило джерельце. Кет здивовано дивився на нього і не розумів, що сталося. Лише піднявши голову, він побачив неймовірну радість на обличчях усіх членів родини Крестомансі, а сам маг дивився кудись вгору, і його обличчя просіяло. Кет і собі глянув за Крестомансі й побачив Міллі, яка йшла до них зі схилу. Здається, тут був якийсь обман зору, адже Міллі здавалася вищою за яблуню. Та її обличчя, що випромінювало спокій та умиротворення погідного літнього вечора, було справжнім. Вона тримала на руках Кота-Скрипку — брудного, жалюгідного, але муркітливого….