Диана Джонс - Зачароване життя

— Що ця дитина зробила? — здивовано спитала стара леді в мереживних рукавичках.

— Назавжди закрила себе в тому світі, — відповів Крестомансі.

Він був приголомшений навіть більше за неї.

— Чи не так, Кете? — запитав він.

Кет майже радісно кивнув. Йому зовсім не хотілося ще хоч раз зустрітися з Ґвендолен.

— І погляньте, що сталося, — сказав містер Сондерс, повернувши голову до схилу пагорба.

Постійно перечіпаючись, униз по схилі бігла заплакана Джанет. Міллі віддала кота Скрипку Джулії й обійняла Джанет, що далі гірко схлипувала. Решта родини обступили її зусібіч. Бернард плескав Джанет по спині, а стара леді в мереживних рукавичках заспокійливо мурмотіла.

Кет самотньо стояв поблизу руїн, і лише дракончик здивовано дивився на нього з трави. Кета гризла совість: «Джанет була щасливою у своєму світі. А тут вона сумувала за мамою і батьком. Тепер через мене вона знову опинилася у цьому світі, а Крестомансі називає Ґвендолен егоїсткою… Я ще гірший за неї».

— Ні, це не зовсім так, — ніби прочитавши його думки сказала Джанет. — Повір мені.

Вона присіла на великий білий камінь, але швидко зірвалася з нього, пригадавши, з якою метою його сюди принесли чарівники. Тоді Кет вигадав дещо цікавіше. Він подумки звернувся до обтягнутого синім оксамитом стільця з кімнати Ґвендолен і велів йому стати на траві поруч з Джанет. Дівчина крізь сльози усміхнулася.

— О, як добре! Дякую, — вона сіла на той стілець.

— Я належу замку Крестомансі, — заверещав стілець. — Я належу замку Кресто…

Міс Бессемер суворо зиркнула на нього, і він замовк.

— А де Кет? — стривожилася Джанет.

— Я тут, — сказав Кет. — Це я приніс для тебе стілець.

Йому було приємно бачити, що він догодив Джанет.

— Здається, саме час ланчу? — запитала Міллі в міс Бессемер. — Вже майже друга.

— Хвильку, — сказала міс Бессемер і велично повернулася до дворецького.

Він кивнув головою. За деякий час лакей і два садівники притягли на галявину кілька величезних кошиків, схожих на білизняні. Та коли зняли з них кришки, виявилося, що вони напхом напхані різними смаколиками: курчатами, хамоном, пиріжками з м’ясом, морозивом, фруктами та вином.

— Та це ж чудово! — вигукнув Роджер.

Усі повсідалися на траву довкола кошиків, щоб перекусити. Кет сів якнайдалі від Віла Саджинса. Міллі вмостилася на кам’яну брилу. Крестомансі освіжився кількома пригорщами води зі струмочка і сів поруч з нею, прихилившись до кам’яної брили. Стара леді в мереживних рукавичках вийняла невідомо звідки маленький пуф і комфортно влаштувалася на ньому. Бернард акуратно зібрав докупи рештки мотузки, які Кет залишив біля руїн, перетворив їх на гамак і повісив його між колонами арки. Схоже, він почував себе надзвичайно зручно, лежачи у ньому, хоча водночас утримувати рівновагу і їсти все-таки було трохи не комфортно. Дракончик ревнував Кета до кота-Скрипки. Увесь час він проводив поруч з хлопцем, випрошуючи у нього якусь поживу: то шматочок курочки, то пиріжок з м’ясом, і сердито пускав з ніздрів сивуватий дим у бік кота, що втік від нього аж на дерево.

— Я попереджаю тебе, — сказав містер Сондерс. — Це найзіпсованіший дракон у світі.

— Я єдиний дракон у світі, — трохи образився дракончик.

Джанет досі була готова у будь-яку мить розридатися.

— Моя люба, ми тебе розуміємо, — сказала Міллі, — й нам дуже шкода, що з тобою це трапилося.

— Я можу відіслати тебе назад, — сказав Крестомансі. — Це не так легко, бо світ Ґвендолен не входить до нашої групи світів, але не думай, що цього не можливо зробити.

— Ні… Ні, усе гаразд, — схлипнула Джанет. — Принаймні, все буде добре, коли я звикну до цього світу. Я сподівалася сюди повернутися, але зараз мені трішки сумно. Розумієте…

Її очі наповнилися слізьми, а губи затремтіли. В повітрі з’явилася хустинка і вклалася у її руку. Кет не знав, хто це зробив, але дуже хотів би, щоб це був він.

— Дякую, — сказала Джанет.

— Ти розумієш, тато й мама навіть не помітили різниці.

Вона енергійно висякала ніс.

— Я повернулася до своєї спальні, а інша дівчина — її звуть Ромілія — писала щось у своєму щоденнику. Її покликали, і вона залишила щоденник на столі розгорнутим. Тому я змогла прочитати, про що вона писала. Вона переймалася, що мої батьки побачать підміну, і раділа, що вони цього не помітили, бо зовсім не хотіла повертатися у своє жахливе, сирітське життя. Мені її справді стало шкода. Між іншим, — суворо сказала Джанет, — вона дуже ризикує, залишаючи щоденник на столі. Я написала їй лист, де порадила, якщо вже їй так хочеться вести щоденник, тримати його в одному з моїх сховків. А потім… а потім я довго сиділа і мріяла про те, що колись все-таки повернуся до вас.