Диана Джонс - Зачароване життя

— І де ж твоє слабке місце, хлопче? Розповідай!

Кет мовчав. Це була єдина можливість зберегти хоча б одне життя.

— Я знаю. Усі його життя складені у книжечку з сірниками: так їх простіше було використовувати. Книжечка у моїй кімнаті. Принести її?

Усі полегшено зітхнули.

— Тоді все добре, — сказав Генрі Нострам. — А можна його вбити, не спалюючи сірника?

— Звичайно можна, — сказала Ґвендолен. — Одного разу він трохи не втопився.

— Нам лише потрібно дізнатися, скільки життів у нього ще залишилося? — сказав Вільям Нострам і відчув велику полегкість. — Скільки їх у тебе, мій хлопчику? — Ніж знову націлився в Кета. Кет занімів.

— Йому це невідомо, — нетерпляче сказала Ґвендолен. — Одне він втратив при народженні, друге — коли топився. Ще одне я використала, щоб їх скласти у цю книжечку. Тоді у нього почалися конвульсії. Потім ота жаба, обмотана сріблом, не захотіла давати мені уроки магії та відібрала відьмацький дар, тож мені тієї ночі довелося відібрати ще одне життя Кета й змусити його доправити мене до мого чудового нового світу. Кет мені в цьому зовсім не допомагав, скоріше заважав, але все ж таки зробив. І це стало для мене кінцем цього життя. О, згадала! Я вклала його четверте життя в його скрипку й обернула її на кота. Пригадуєте, містере Нострам?

Генрі Нострам почав дерти на собі волосся з розпачу. Жах знову опанував усіх присутніх.

— Ти дурне дівчисько!!! Хтось забрав цього кота! Тепер ми взагалі не зможемо його вбити…

На якусь мить Ґвендолен здалася дуже спантеличеною. А потім її осінило:

— Якщо я знову піду у свій світ, сюди повернеться моя заміна і ви зможете її принести в жертву.

З боку яблуні почувся дзенькіт ланців, якими був скований Крестомансі.

— Ностраме, ви даремно картаєтеся, — змучено сказав маг. — Це я наказав купити Скрипку і привезти сюди в сад. Десь тут він і бігає.

Генрі Нострам швидко розвернувся і, все ще тримаючи руками пасма сивого волосся (наче це допомагало йому думати), підозріливо подивився на Крестомансі.

— Я сумніваюся у правдивості ваших слів, сер. Ви відомі своєю хитрістю та підлістю.

— Ви мені лестите, — сказав Крестомансі. — Але, на жаль, я не можу брехати. Так на мене впливає срібло.

Генрі Нострам подивився на свого брата.

— Найімовірніше — це правда, — із сумнівом у голосі сказав Вільям. — Отож ще одне життя хлопчака розгулює десь поблизу.

Для Ґвендолен і всіх інших цього було достатньо, щоб почати пошуки. Ґведолен одразу взяла ініціативу у свої руки:

— Я його знайду.

І побігла за Магом, який хотів стати чарівником, по галявині до дерев так швидко, як тільки дозволяли їй бігати її гостроносі туфлі. Коли дівчина порівнялася з чарівницею в зеленому капелюшку, та сказала:

— Правильно, моя люба. Нам усім потрібно полювати на котика. — Вона повернулася до натовпу і пронизливо (такий голос притаманний тільки відьмам) крикнула: — Усі полюймо на котика!!!

Немов по команді, відьмаки та відьми підняли спідниці, поскидали святкові капелюхи й ринулися шукати котика. Галявина спорожніла. Дерева довкола зашуміли, заколихались і заскрипіли: чарівний сад не хотів впускати їх у свої нетрі і щосили виштовхував картато вбраних відьом, чаклунів у чорних шатах та сивих чародіїв знову на галявину. Кет почув, як Крестомансі сказав:

— Твої друзі — справжні невігласи, Ностраме. Вибігти звідси можна тільки рухаючись у зворотному напрямку. Можливо, ти їм про це скажеш? Кіт, скоріш за все, у літній чи весняній частині саду.

Вільям Нострам спробував сфокусуватися на ньому й щосили закричав:

— У зворотному напрямку, пані та панове! У зворотному напрямку!

— Хочу вам сказати, сер, — мовив Генрі Нострам, звертаючись до Крестомансі, — що ви неабияк починаєте мене дратувати.

Некромант на хвилю зупинився, але побачив, як сад знову відкинув Ґвендолен, Мага, який хотів стати чарівником, і весь картатий натовп відьмаків на галявину, підтюпцем побіг до них, вигукуючи:

— Ні, ні, мої любі друзі! Мої дорогі учні! У зворотному напрямку! Ви повинні бігти у зворотному напрямку.

Кет і Крестомансі на якийсь час залишилися без нагляду біля старої яблуні й зруйнованої арки.

— Кете, — сказав Крестомансі десь майже над головою Кета. — Кете!

Кет не хотів розмовляти. Він лежав на камені й дивився на синє небо, що пробивалося поміж листя яблуні. Раз по раз його погляд затуманювався, очі заплющувались і по щоках нестримно бігли сльози. Він не хотів вірити, що Ґвендолен могла так з ним вчинити. Йому було настільки боляче і прикро, що він вже почав сумніватися, чи потрібне йому хоч одне його життя. З гущавини були чутні крики чарівників, які ганялися за Скрипкою, а він прагнув лише одного: щоб кота спіймали якнайшвидше. Вряди-годи йому здавалося, що він — лютий, наляканий Скрипка, який відштовхує і дряпає товсту відьму у квітчастому капелюсі.