Мирослава Горностаева - Той самий закрут греблі…

А нині я думаю, чи не зустрічався і він з відьмою в турецькому халаті…

Я тебе ще не забалакав? Ну, слухай, вже недовго…

Їду ото я з Благовіщенського, доїжджаю до статуя дяді Вови і наче морозом мене обдає. Страх який-то взяв… А нам, маршрутчикам, цього не можна. У мене маршрутка повна людей… З базару їдуть. Діти щебечуть на задньому сидінні… А мене тіпає, чим далі, тим гірше. Швидкість збавив, я завжди там її збавляв, хоч яким не був «Шумахером», а зараз взагалі скинув до мінімуму. Попереду йде ЛАЗ, далеченько йде…

Виїжджаю на закрут і раптом бачу, що назустріч мені по дорозі чалапає чоловік. Я спершу подумав — п’яний. В сірій якійсь майці, наче її три роки не прали, і в штанях брезентових, як от від роби. На голові кепка, яку вже тільки і старих фільмах і побачиш. Дорожній робочий? Але якого біса він шляється посеред смуги… Життя не дороге?

Я на сигнал — а він іде собі… Я на гальмо — а він іде… І Богом клянуся — я його переїхав.

Тільки тоді зрозумів, чого тікають з місця злочину. Замість того, щоб зупинитись — я надавив на газ і вперед. Од страху. «Нюся» моя трохи не розвалилась, так я її шарпав, клієнти лаятися почали.

— Ти шо, драва вєзьош? — один репетує. І, головне, ніхто нічого не бачить! Навіть той мужик, котрий сидів тоді спереду, не кричить — «Стой, убіл чєлавєка!»

Глянув я у дзеркальце — дорога ззаду порожня. Лише тролейбус плентається в кільватері.

Ну, тут уже не до гонок. Доїхав я до церкви, набрав знову людей, тоді вийшов на хвилину і купив в кіоску, в церковному дворі іконку, здається, святого Ніколая. Причепив у кабіні і тоді лише рушив.

Виїжджаю на греблю і вже на середині бачу — на тому закруті стоять двоє. Чоловік в дранті і жінка в платті, теж якомусь сірому, обвислому. Хустка зав’язана назад, по-сільському. А обличчя… Черепи, обліплені сірою грязюкою…

Коли я оце уздрів, то зуби зціпив і сам собі товчу подумки — «ввижається… ввижається… там нікого нема….»

І пру вперед, не звертаю… А вони стоять…

Чоловіка я збив одразу, а баба впала животом на капот і руку намагається просунути крізь скло… І бачу я, що вона її таки просуне. Вітрове скло, уявляєш, вгинатись почало. Як целофан… Як мотнув я «Нюсею» — думав і злечу з мосту. Але скинув оте… скинув.

Ох, що тут почалося в машині… Охрєнєть!

І ліцензію у мене однять, і п’яний я точно, а може й обкурений…І наркоман я хрєнов… І хто мене за руль посадив… І більше вони зроду до мене не сядуть… І так до самого базару, бо більшість таки туди і їхала.

Ну, опісля цього я розвернувся і поїхав у Вишневий Яр, де й жив. Там ми з кумом і тримали «Нюсю». В моєму гаражі.

Працювали ми тоді так: тиждень я — тиждень кум. У вільний тиждень помагаєш машину доводити до ума… Льотчик і бортмеханік… почергово. Але кум мій мав один недолік — запивав. Нечасто, але бувало.

І от тоді якраз кум був у запої. Жінці вже четвертий місяць не було зарплати… Дітей двоє, літо… На море б їх… а то все гроші. А я знаю, що зранку не вийду на маршрут…

Потім посидів, подумав…, що я жінці скажу. Що на закруті греблі мені мертвяки ввижаються? Та вона ж подумає, що мені пряма дорога на вулицю Берінга, в дурдом.

Зранку я огинався, огинався, виїхав на дві години пізніше, але таки виїхав. Під’їжджаю до Ливарників — стоїть моя красавиця… Ота Дама з косою. Книжечку почитує і виглядає маршрутки.

Сіла вона поруч зі мною, привіталася, а мене вже теліпає. Їду так повільно, що вода в радіаторі ось-ось закипить. Вона глипнула на мене раз, вдруге.

— Вам, — питає, - погано? Валідолу дати?

Мабуть, вигляд я мав тоді — дві чисниці до смерті.

— Та ні, - кажу, — все гаразд…

Проїхали повз Дядю Вову, виїжджаю я на опорний міст, а вони вже чекають… Мертвяки…Бачу їх оце так чітко, як і тебе зараз. Чоловік десять. Перегородили дорогу як от у грі, що малими ми грали. «Піонер, піонер, дай смєну…»

Машини крізь них ідуть, тролейбуси, маршрутки… Нічого… Тільки час від часу якусь наче заносить убік. Відчувають воділи щось неладне.

Дама сидить поруч і дивиться вперед, уважно так. Тоді говорить тихо:

— Ви потрапили в погану історію, друже мій… Але спершу треба прорватись. Женіть вперед.

І дійшло до мене, що вона теж їх бачить. А отже, я не псих!

Я жену… А Дама косу розпускає… Того дня була на ній сорочка тонка лляна з вишивкою і білі джинси. А на шиї якась прикраса… Ти ось схоже щось носиш, але у тебе у цієї штуки три кінці… А в неї — таке ж, але з чотирма кінцями… ну да, на свастику і схоже… І кожний кінець не загнуто, як ото на німецькій, а закручено, як на твоїй, і ще на кожному — по зміїній голівці.