Мирослава Горностаева: Трамвай, що заблукав

Тож слухай, — вимовив Стах, сприйнявши мовчанку за згоду, — двічі не повторюватиму.

***

Напівсонний таксист висадив мене біля трамвайної зупинки в самому центрі Промзони. Просто переді мною тягнувся довгий мур, за яким палахкотіли вогнем труби заводу. «Смолоскипи» ці більш-менш освітлювали місцевість. За моєю спиною стирчала цистерна — відстійник, а за нею мріла балка, завалена шлаком. Праворуч через дорогу відсвічувала полум’ям труба ще якогось металургійного монстра. Поруч з нею виднілася будівля, на яку наче присіли відпочити чотири чорношкірі безголові велетки. Ці покручені труби вивергали вже не вогонь, а дим.

Словом, місцинка була ще та. Я мимоволі зіщулився від нічної прохолоди і кахикнув від смороду. Копійчаний китайський годинник відсвічував десять хвилин до другої. Одітий я був скупенько — в старезні джинси та чорну секондхендівську футболку, яку сам сьогодні і купив за вісім гривень, затуливши від сорому очі темними окулярами. З речей, що мали якусь вартість, при мені був лише мобільний телефон та двадцять гривень, котрі лишилися опісля розрахунку з таксистом. І ще те, що дав мені Стах — у кишені штанів.

Хвилин через п’ять я упевнився, що став жертвою божевільного розиграшу. Люди добрі, та хто ж назве розумним поважного власника фірми, котрий о другій годині ночі очікує трамвая на пустирищі? У чужих лахах та з ідіотським «проїзним документом», подарованим звихнутим наркоманом. В тому, що Стах здурів від наркотиків, я вже й не сумнівався. Недарма ж живе сам… Видно, жінка не витримала його дивацтв… Фрезер, Алістер Кроулі, великий маг Папюс, чи хто там ще… Великий наркоман Карлос Кастанеда… Король — привид Стах з якогось «совкового» роману… Виходив ночами на полювання і мочив у болоті нещасних жертв… Тьху, Господи… І як я оце лоханувся знову… Але ж він мене переконав, сучий син… Може від наркотиків посилюються наднормальні здібності… Умовив… На таке…

«Просто стій і чекай, — почув я наче в яві Стахів голос, — в Годину Бика прийде трамвай. Не переплутаєш — він такий один… Пам’ятаєш віршика «…Шёл я по улице незнакомой…и вдруг услышал вороний грай… и звоны лютни и дальние громы…»

— «Передо мною летел трамвай…» — пробурмотів я. Колись, до того, як я почав «кувати бабки», Гумільов був моїм улюбленим поетом.

«Зупиниться — сідай. — інструктував далі Стахів голос у моєму мозку, — проїзний покажеш кондуктору… Можливо прийдеться доплатити… не баксами. Сам побачиш. Єдине — не супереч… І не дивуйся. Протримаєшся до кінця поїздки — будеш вільним.»

Дим волікся у вільготному повітрі, дер у горлі. І коли я вже з хвилину натужно розмірковував, чи приїде «Радіо — таксі» за дзвінком з мобільного на край Шрейдерової балки, а чи диспетчер просто пошле мене на хрін, в повітрі розлігся різкий деренчливий звук.

Трамвай виринув з клубів диму наче по частинах. Спершу я побачив два тьмяних кола освітлювачів, а над ними наче плив підсвічений номер маршруту. Четвірка… Тоді — опукле скло кабіни, за ним — невиразна тінь водія… чи може водійки… Як там вони звуться — вагоновожаті… «Остановите, вагоновожатый, остановите сейчас же вагон…»

Бач, за часів Гумільова трамваї мужики водили… А потім усі подалися будувати світле майбутнє… Зоставивши жінок лікувати, викладати… Трамваї вночі ганяти по Промзоні… Якраз жіночий фах… Краще лише на залізниці, з ломиком і в оранжевій жилетці.

Просто переді мною розчинилися двері, і я заскочив досередини, щиро зраділий несподіваному виходу зі скрутної ситуації. «Четвірка», якщо мене не зраджувала пам’ять, йшла кудись до центру. Куди — я забув, але мені нині аби до проспекту дібратись… Стах — мудак наколотий, але і я не менший дурень. Знайшов, кого слухати… Треба швиденько додому, відіспатись, помитись… А ранок покаже, що робити далі.

У вагоні було майже порожньо. На одному з подвійних сидінь в глибині виднілися дві невиразні постаті. Увімкнута була лише одна лампа, навпроти дверей, та й та постійно блимала. Я сів біля вікна на другому сидінні. Другому ординарному… Червоного кольору. На перше в далекому дитинстві намагався не сідати, бо воно було сіре. Смішно… Сто років не їздив трамваєм, а рефлекс ніде не дівся… Тільки червоні сидіння. Сірі — ані—ні… Навіть коли їздив з мамою, намагався плюхнутись на червоне.

На спинці сірого сидіння переді мною було виведено чорним маркером:«Мусора — лохі». Скло кабіни водія, замазане жовтою фарбою, прикрашав листок паперу з якимось текстом… Правила користування трамваєм, абощо… Років зо тридцять тому вони висіли в заскленій рамочці під самою стелею, і, аби щось прочитати, мені доводилось ставати навшпиньки.