Марина та Сергій Дяченко - Пентакль - Збірка

Здається, Альфред Хічкок, старий пройдисвіт, нирець у безодні жаху за кривавими перлами, сказав одного разу: «Бомба з включеним таймером, захована під ліжком, де молодята кохаються, набагато страшніша від бомби, що вибухнула і розметала цих молодят по асфальту». Чекання страшніше від усього. Передчуття жахливіше події. Ніч перед стратою гостріша від гільйотини.

Я купую день дурних передчуттів.

Дуже хочеться довідатися: як вони домагаються безпам’ятства? Щоразу по приїзду до санаторію, з перетворенням з «я» на «він», ножем під лопатку входить упевненість: «він» тут уперше. Ніколи раніше. Дружина мовчить, але у неї точнісенько так. У сина. У собаки. Лише потім, удома, безпам’ятство зникає, залишаючи осад подиву: знову? знову?! Відповіді немає, а запитати соромно. Вони, швидше за все, не відповідатимуть. Але клієнтів у «Ладусях» стає більше з кожним новим візитом. Тих, кому по кишені сплатити пожертву похмурому божеству. Зараз, несучись крізь зиму, мені це особливо чітко зрозуміло. Виросло гроно будиночків біля дубового гаю; завершене будівництво нового корпусу біля клубу. Гості, що відпочивають, загублені душі, ми не запам’ятаємо один одного; на вулиці міста ми пройдемо мимо, не впізнаючи.

Щоб зустрітися пізніше, звично не впізнавши самих себе.

Люди, що сповна оплатили бомбу, детонатор, ліжко і невідворотність вибуху, що виявився нахабним брехуном. Давши клятву, вибух забуває прийти на побачення.

У цієї історії немає фіналу. На щастя. Поки немає. У людському житті історії з фіналом зовсім не такі захоплюючі, як на екрані чи в книзі. Просто доба, оплачена сповна, від путівки до путівки робиться об’ємнішою, роздуваючись ситою жабою.

Просто чекання, передчуття, напруга людини, яку кличуть «він», стає нестерпнішою, набухаючи фурункулом. Ліжко скипає любов’ю, і таймер детонатора марне скрекоче в пустелі пристрасті: його не чути. Думаю, одного разу бомба вибухне.

Щось відбудеться, виправдавши передчуття, — раніше, ніж ми від’їдемо додому.

Це буде не так цікаво, але це буде фінал.

І тільки пісня, яку я чую щорічно, неіснуюча поза «Ладусями» пісня, якої я більше не почую ніколи, захрипить у динаміках, сивих від снігу чи байдужості, летячи над безлюдними алеями:

…Чого стоїш у кутку кімнати?

Чого мовчиш за спиною?

Відходячи, пам’ятайте:

Перший постріл — за мною…

Клаву стали називати Клавдією Василівною раніше, ніж їй виповнилося тридцять; вона працювала бухгалтером у найбільшому ПТУ міста N і безнадійно була закохана в Олега Вікторовича, директора. Олег Вікторович був ставний, у свої сорок п’ять зовсім не лисий, красивий і владний. Був у нього єдиний, ретельно приховуваний недолік: у дні народних свят, коли колектив ПТУ збирався в буфетній за зіставленими в ряд столами, Олег Вікторович спершу просив йому не наливати, потім пригублював по маленькій, потім веселився, як пан у гостях у циганів, і закінчував вечір де-небудь у генделику, звідкіля його, тривожно сплячого, забирали друзі. Друзів в Олега Вікторовича було багато — через безсумнівну щедрість натури.

В інші дні, несвяткові, Олег Вікторович не пив, більш того — вважав себе строго непитущим, спортсменом і поборником здорового способу життя. Вихованці ПТУ його любили. Коли про це заходило у якійсь розмові, Олег Вікторович обов’язково прикладав руку до грудей і додавав проникливо й просто: «Як батька!»

У Олега Вікторовича була дружина, фарбована блондинка, і дочка-школярка. Дружина значилася в ПТУ буфетницею, але ніхто ніколи не бачив її на роботі. На думку Клави, вона займалася непорядними і таємними махінаціями: у всякому разі, її бачили то на недільній товкучці районного центру NN, то в міському комісійному магазині.

Дружина Олега Вікторовича не цінувала, іноді кричала на нього, а тонкі стіни дерев’яного будиночка, що стояв за цегельним двоповерховим будинком ПТУ, не вміли зберігати таємницю. Особливо голосно лемент блондинки лунав після відсвяткованих, як звичайно, народних свят. Сусіди, що жили в тому же будиночку за фанерною стіночкою, розуміли і вибачали: справа життейська, можна сказати, традиція.

Олег Вікторович зберігав достоїнство і ніколи не підвищував голос ні на дружину, ні на дочку, чотирнадцятилітню трієчницю, якій мати, проти всіх правил педагогіки, купила десь справжні американські джинси, неохайно потерті на колінах. Подібних штанів ні в кого більше не було в місті N.

Клава любила директора з усім нерозтраченим запалом старіючої дівочої душі. Директор знав, що Клава його любить, але ніколи не дозволяв собі жодної вільності: хіба що в дні свят, випадково виявившись поруч, міг вщипнути за бік чи за іншу виступаючу частину. У такі дні Клава була майже щасливою.