Марина та Сергій Дяченко - Пентакль - Збірка

Він сам не помітив, як опинився з тильної сторони корпусу, навпроти чорного входу з вантажним під’їздом. Далі, за поворотом дороги, що огинала будинок, таїлися в темряві господарські будівлі. Звідтіля долинало гудіння, на яке накладалася глуха ритмічна пульсація. «Підстанція, мабуть. І насосна. Чи котельня». Будівлі при ближчому розгляді виявилися не зовсім темними; крізь зашторені вікна в двох місцях пробивалося тьмяне світло, та ще над замкненими воротами горіла слабка лампочка. Він мимоволі прискорив кроки. На мить здалося: за воротами ворушиться смерть, величезна й безформна. Згусток страхіття, готовий вихлюпнутися через ненадійну огорожу з іржавим колючим дротом зверху. Накрити, поглинути, розчиняючи в собі; невблаганно рушити далі, розпухаючи інфернальною амебою, викидаючи псевдоніжки склубленої пітьми…

Мара накотила, здавило серце пазуристою лапою інфаркту — і відпустило.

Він повільно ішов геть, червоний від сорому.

Ральф зустрів його на ґанку. Нервовий, скуйовджений; погладити себе не дав, відскочив. Потім засоромився, знову, як удень, притулився до ніг. Вибачивши собаку, він поквапився залишити ніч за спиною, відгородившись скляними дверима яскраво освітленого холу. На вікнах глумливо наставляли голки кактуси в брудних горщиках. «А ці двері здолати нічого не варто…» З відкритої сторожки долинало ледь чутне хропіння, та ще в динаміку над входом хриплувато виспівував знайомий голос:

…Що тобою мені призначиться?

Чий смертельний оскал?

Залишаєшся?

Не ховаєшся?

Тож виходь із дзеркал…

Піднявшись у номер, він упав на скрипуче ліжко, узяв з тумбочки недавно куплений роман Мак-Каммона і занурився в чужий жах.

Так було легше.

Після сьомої глави він глянув на годинник. Пів на одинадцяту. Щось задовгий цей фільм. Чи початок затримали? Читати вже не хотілося. Заходив по кімнаті, як звір по клітці. Ральф уважно стежив за хазяїном. Адже все розуміє, псина! Мабуть, теж хвилюється: куди господарі запропастились? Вийти зустріти, чи що? На всякий випадок.

У кутку під плінтусом, де сховався проклятий тарган, щось блиснуло. Він присів, шукаючи рукою, намацав чималу тріщину; хотів гидливо витерти пальці, і тут порізався.

Ніж.

Мисливський, з хижим вигином леза. Упор, кишкодер, кровостік. Справжня зброя. Забув хтось чи сховав до часу. З таким ножем піймають на вулиці — посадити можуть. Або відкуповуватися доведеться. Руків’я тільки незручне, занадто коротке, немов для дитини. На лезі виявилася пляма іржі. Він придивився, женучи геть погані думки. За спиною тихо відчинилися двері; утім, не досить тихо, щоб він не почув. Руків’я ножа стало надзвичайно зручним, упавши в долоню рукостисканням друга.

Він обернувся.

Вранці вони виїхали першою електричкою.

Це правда. Ми виїхали електричкою. Зараз, коли я накручую кілометри по Власовській окружній, нудьгуючи за баранкою «опеля», у соснах на узбіччі мете поземкою мазун-лютий, а до «Ладусів» п’ятнадцять хвилин, якщо повернути за Чернівцями, — це здається дивним. Але ми з родиною завжди залишаємо санаторій у напівпорожньому вагоні електрички, впресовані в листопадові протяги, ніби мушки в янтар. Такі собі маленькі, безсловесні princes of amber. Про машину я згадую пізніше, удома, так само як і про те, що міг би замовити таксі прямо до входу. Утім, байдуже.

Адже про санаторій я теж, як правило, не згадую цілий рік.

До часу, коли беру чергову путівку: доба з харчуванням.

Це дуже дорогі путівки. Дуже. Багато хто не розуміє навіщо. Теща не розуміє. Колеги по роботі. Здебільшого подруги дружини. Стас не розуміє, а Стасовому розумінню я довіряю більше, ніж тому факту, що зиму змінює весна. Їм дивно. А я не вмію, не в силах пояснити, що плачу купу грошей не за номер з фотошпалерою, хирляву клумбу на центральній алеї і тарілку борщу-дистрофіка. Я оплачую День Усіх Святих, що з’явився поза календарною брехнею, доба істини, дві дюжини годин, розкиданих сталевими колючками під колесами машини; я оплачую орла і решку параної, після яких триста шістдесят чотири інших монетки — залишок скарбниці року! — неодмінно випадають орлом. Що б не сталося, що б не відбулося зі мною чи моїми рідними, я нічого не боюся, нічого не передбачаю і нічого не чекаю. Події обтікають мене, немов вода риф. Мені таланить. Я, моя дружина, моя дитина, мій собака — улюбленці Фортуни. А може, ми просто готові прийняти усе що завгодно, з радістю, аби не очікувати.

Поступливі й доброзичливі, ми дуже любимо одне одного. Вгадуємо бажання. Сміємося з жартів. Підтримуємо в труднощах. День за днем. Крім одного-єдиного дня в році, коли я відкидаю «я», стаючи — «він».