Марина та Сергій Дяченко - Пентакль - Збірка

Навкруг озера обійшли за півгодини. Осінь. Запустіння. Холодні брижі. Крізь темну, але, як не дивно, прозору воду виднілися липкі водорості на дні та одинокі тіні. Риби, напевно. Жовто-бурий з прозеленню мул вистилав дно м’якою постіллю. Дерева заціпеніли в передчутті зими. Смуток зміни сезонів, пролог довгої летаргії. Кажуть, Гоголь дуже боявся летаргії: поховають живого, сплячого… Сонце, хилячись до заходу, проклало по воді доріжку ніби з розплавленого металу, перекреслюючи відображення верб і хмар.

Назад поверталися іншою дорогою. Побували в дитячій фортеці, цілком схожій на справжню: з дерев’яними гарматами і фігурами богатирів. Від одного ідола дружина навіть шарахнулася: раптом здалося, що богатир простягнув руку. Довелося довго заспокоювати: сутінки, гра тіней, оптичний обман… Доторкнись, не бійся. Бачиш, дерев’яний. Дітворі влітку роздолля. Шкода, зараз синові погратися ні з ким. Утім, дитина і так задоволена: нечасто вони куди-небудь вибираються всією родиною. Робота, сварки, суперечки…

Інша справа — у цій мирній глушині. Тиша та спокій.

Залишаючи майданчик, він озирнувся. Ідол простягав услід грубо витесану руку.

Прощався? Попереджав?

За вечерею з’явився масовик-витівник: голосний і настирливий, як базарна жебрачка. Навіть дивно, що такі ще збереглися. Ідучи в ногу з часом, масовик не бігав по їдальні з мегафоном, а віщав через динамік з будки радіоцентру. Відпочиваючих чекав джентльменський набір: замшілий ужастик «З безодні», танцювальний вечір знайомств у фітобарі на першому поверсі, і нарешті — спільне розпивання… Це витівник пожартував. І відразу поправився: звичайно, спів під баян у тому ж фітобарі.

Останній захід називався «Кому за північ».

Потім, відкашлявшись, масовик оголосив про завтрашній приїзд у санаторій виставки Музею воскових фігур: «Катування і страти Сходу». Залишивши будку, почав збирати гроші з бажаючих. Любуватися катуваннями не хотілася; дружина з сином теж не виявили особливого ентузіазму. Але коли масовик з’явився біля їхнього столика, очікувально втупившись лупатими вічками Розкольникова, постарілого на каторзі, — рука сама полізла в кишеню за грошима. Сусідка по столу, як сомнамбула, механічно простягнула засалену купюру. Зараз карга цілком могла зійти за експонат виставки.

Масовик, одержавши винагороду, повернув до кухні. Над його сплутаною, брудно-сивою шевелюрою каркнув динамік. Знайомий безстатевий голос:

…Що притих за портьєрою?

Випад. Шпага у крові.

Ті, що прийдете, вірою

Не спокутиш любові…

Він різко встав, майже підхопився, ледь не перекинувши стілець, і кинувся до виходу. Якийсь час стояв біля входу до їдальні, шумно дихаючи. Порахував до десяти. До ста. До п’ятисот. Дружина з сином з’явилися у дверях:

— Фільм дивитися підеш?

— Ні!

— Чому ти кричиш?

— Я не кричу.

— Може, все-таки в кіно?

— Я сказав: ні! Книжку краще почитаю.

— А ми сходимо.

Він з подивом витріщився на дружину. Ну нехай уже син, а вона? Адже ніколи страшилок не любила! Чи для неї це — відпочинок? Добре. Відпочивати їдуть, щоб робити те, що хочеться. Він не хоче в кіно — і не піде. Дружина із сином хочуть — будь ласка! Хто проти?

А особисто він повернеться в номер.

Хоча, перед тим як завалитися на ліжко з книгою, він вирішив ще трохи подихати повітрям. Але спочатку погодував Ральфа, висипавши в миску третину пакета із сухим кормом. Корм узяли із собою, знаючи про слабкий шлунок пса. Один шматочок відкотився убік, забившись під плінтус; йому здалося, що це тарган. Через секунду він був глибоко переконаний: так, тарган. Якщо б зрозумів раніше, встиг би роздавити. При вигляді миски до горла підкотила нудота. Та й Ральф їв неохоче. Ледве дочекавшись, поки пес закінчить трапезу, він вийшов з корпусу, чуючи, як собака біжить слідом. Пазурі тупо цокали по лінолеуму. За порогом обігнавши хазяїна, боксер помчав у темряву — у своїх справах. Він не заперечував, поважаючи чуже право на самотність.

На небі запалювалися перші зірки. Густа синява ставала фіолетово-чорною, поволі, із скрадливістю цвілі огортаючи санаторій. На заході слабко жеврів недопалок сонця. Він брів навколо корпусу, заклавши руки за спину. Завтра треба буде оглянути всю територію. Просто так, з цікавості. Думки текли ліниво, нудно, лише десь на краю свідомості дрімав, поморгуючи у півока, вогник тривоги. Роздягаючись перед сном, шепотіли дерева, гойдався самотній ліхтар під бляшаним ковпаком. Під ліхтарем по землі металися тіні й плями жовтого світла, дрібно просіяні крізь сито гілок.