Андрій Процайло - Мер сидить на смерті

— Яку? — не витримала Марі.

— У Стійкої заночував Чортополох. І не як Чортополох, а як пан Пилип, торговець зміями, який приніс гостинці для гадюки... Ясно, що він і змію Стійкій підкинув, ще тоді, коли я за Бориславою не слідкував...

— Овва! — знову вирвалось у бабусі Гелени.

— А як ви спілкувалися з Василем? — доскіпувався Борис.

— Просто. Через газетний кіоск. Я щодня купую газети. А там працює Василева дружина. Я непомітно брав газети, залишаючи записку. Так само разом з газетами забирав листа від Василя, — Безрукий розсміявся, чим зовсім не потішив Марі. Вона думала, що знає його, як облупленого, а виявляється — він обвів навколо пальця усіх підряд: і своїх, і чужих. — Далі виникла проблема — зникли голуби. Разом з цією проблемою прилетіла ще одна проблема.

— Це я! — почувся авторитетний голос біля колиби.

— Матуся? — здивувався Борис.

— Так, мій хлопчику, вона... Ти що, вже матері не впізнаєш? Ох ці відрядження... — бідкалася вона. — Вибачте за запізнення.

— Сідайте, пані Орисю! — Лев вискочив із-за столу, підвів жіночку до чистого прибору.

— А я-то думаю, для чого зайва тарілка? — дивувався вундеркінд. — І тут ви схитрували, Леве Львовичу...

— Не схитрував, а чекав гостю! — заперечила синочкові матуся і лагідно всміхнулася Безрукому. — І взагалі, Борю, будь ввічливим, — додала пані Орися.

Поки Лев знайомив пані Орисю з товариством, наливав за зустріч, припрошував новоприбулу гостю покуштувати карпатської смакоти, час виліз з бистрої річки, поселився в тіло равлика і повз... Найбільше чекання бентежило вундеркінда. Бо він знав; чого можна чекати від матусі. Якщо не лукавити — всього!.. Юнака довго мучило, як і коли матуся умудрилася пролізти в його компанію... Зрештою, дав собі спокій — для вчених відьом не існує ніяких перепон!..

Коли пригубили за знайомство, Безрукий продовжив:

— Мені доповіли, що Борислава Стійка зустріла в аеропорту Орисю Мудрагель. Жіночки зразу ж поїхали до Борислави...

— Так, Борислава — моя давня подруга, — почала вчена пані, — зі студентських часів. Ми в гуртожитку жили в одній кімнаті. Згодом наші шляхи розійшлися. Бо Борислава — кар'єристка, а я — авантюристка... — Борис тільки прицмокнув. — Що, сину?.. — Матусі таке глузливе цмокання не сподобалося.

— Відверто...

— А як інакше, коли ви нині зібралися нікому не потрібну правду з комфортної дрімливості на безжальний світ виганяти?.. — оце таке видала вчена матуся. Посмакувала сказане і продовжила: — Борислава зателефонувала, що їй дуже зле і конче потрібна моя допомога. Просила приїхати. Чимшвидше. Бо шостого травня її можуть чорти забрати...

— Так і сказала?.. — перебив Борис.

— Саме так, синку... — Матуся спідлоба глянула на своє чадо. Геть від рук відбилося, чесне слово. — Я на той час уже вирішила, що полечу до Пекіна. Але перед тим я мала заскочити додому, щоб прихопити деякі цікаві матеріали. Тож мені не становило труднощів, щоб прибути до Львова на декілька днів раніше. І Бориславу спасти, і заодно перевірити, що там у хаті діється... — зиркнула на Бориса. — Навіть не сподівалася, що Борислава буде мене зустрічати... Але тим не менш... Подружка моя була суцільний зболений нерв. Наполягла, щоб ми зразу з аеропорту поїхали до неї. Я гадала, Борислава має серйозні проблеми із здоров'ям, що її стійке тіло дало збій. Та де там!.. Виявилося, що в неї поселився привид... Я подумала, що від гонитви за кар'єрою у неї жуки в голові поселилися, а не привид... Словом, Борислава мені популярно пояснила, що для того, щоб вона врятувалася, потрібно, щоб я в Юріїв день о тринадцятій нуль-нуль на територію собору Святого Юра занесла змію і випустила. При цих словах з її пазухи виставило голову гаддя і до мене зашипіло... Я запротестувала. Сказала, що змії в руки не візьму, не те що за пазуху!.. Тоді моя подружка запропонувала пронести гадюку в сумці. І не боятися, бо вона буде зі мною поруч аж до соборних воріт. Далі зайти не зможе — нечистий нутрощі рве, жили у вузол зав'язує. Не впускає...

— І ви погодились?.. — не витримала бабуся Гелена.

— Так. Але лише з умовою, що я сама виберу надійну сумку, у якій гаддя транспортувати. На тому і зійшлись. А ввечері, коли я поверталася з прогулянки, до мене підійшов ось цей пан, — Орися кивнула на Василя, — передав листа від пана Безрукого, з якого я дізналася і про душу Львова, і про привидів, і про свого сина, який завжди пхає свого носа не туди, куди потрібно...

Борис запишався. Видно, розцінив матусин закид як комплімент...