Андрій Процайло - Мер сидить на смерті

— Ти щось задумав, коханий? — здогадалася дружина.

— Бери вище.

Марі чекала пояснення.

— Вирішив!

— Ну, це ти тільки так думаєш, що вирішив... — засумнівалася Марі. Але я принаймні вислухаю.

— Завтра їдемо в гори! — випалив Лев.

Марі кинулась на чоловіка, як левиця на здобич, і повисла на його шиї.

— Ура! Нарешті ми виберемося з хати!.. — вона поцілувала Лева. — Самі поїдемо?.. З Ганнусею?.. А чим?.. З ночівлею?.. — засипала запитаннями.

— І з Ганнусею, і з Любою, і з вундеркіндом, і з бабусею...

— Якою?.. Стефою?.. — скривилася Марі. — Я не витерплю отих її скиглінь...

— Ні. Любиною бабусею. Поїдемо мікроавтобусом. Знайомий погодився. Коротше, все. Це сюрприз.

— А Борис, Люба і бабуся про гори знають?.. — запитала Марі.

— Ще ні... Але зараз дізнаються. Одягни мені Ганнусю. Прогуляємось...

— Ну ти й бевзь, Безрукий! — сплеснула руками Марі. — Та про такі речі людей треба заздалегідь попереджати!

— Нічого, переб'ються...

— А якщо вони не зможуть?.. — спохмурніла хвиляста жінка. — Поїдемо самі?..

— Зможуть! — запевнив Лев. — Я хоч, дорогенька, може, щось і неправильно роблю, але в мене завжди виходить так, як я хочу...

— На диво, Левчику, я навіть не маю чим тобі заперечити!

— Я знаю... Безрукий уже дзвонив Борисові. — Проспект Свободи. Біля голубів. З Любою. Через півгодини! — наказав.

— Ми вже тут... — відповів вундеркінд. — Я, Леве Львовичу, ясновидець...

Гори були свіжі, як подих немовляти.Грайливе травневе сонце пекло по-справжньому, наче перед тим його хто підігрів на розпеченій пательні. Пасажири мікроавтобуса, не змовляючись, цілу дорогу мовчали — мрії зненацька напали на всіх одночасно, були кольоровими, іскристими, колисали до лоскотів, обіцяли рай...

Карпати вміють заворожувати!.. Споконвіку їхнім козирем було спочатку викликати в мандрівника шок від несподіваної містичної краси, а потім уже — насолоду... Хто вмів розчинятися в горах і стати його частинкою — блаженствував...

Мікроавтобус звернув перед Сколе ліворуч, минув залізничну колію, під мостом залишив за собою річку Опір, виповз на прикрашену ямами дорогу і під прихистком смерічок, які обабіч звисали з гір, плив, насолоджуючись затишком, уперед, до секрету, який придумав Лев... Праворуч зашуміла річка Кам'янка — напориста, як страх, що давно став повелителем світу через свою непогамовність... Вода — теж володар... Усього живого... Хтозна, як воно є насправді, усе змінюється, пливе у своєму ритмі... Може, вода і є господарем духу... І якщо колись щось і переможе страх — це буде вода. Точно!..

Попереду з'явилися будиночки, альтанки, а далі — цілий ярмарок. Авто серед сп'янілого від карпатського повітря люду ледве повзло. Голови мандрівників стирчали у вікнах. Шедеври, створені природою і людиною, милували зір і лоскотали нюх!.. Сувеніри з дерева, тканини, звірини, каменю на будь-який смак!.. Напої, настояні на будь-чому, що росте, живе і пахне!.. Вишукані страви на живому вогні: від смачнющих каш, свіжих салатів до різних видів м'яса!.. Усе, чого забажає шлунок!.. І чого не забажає — теж було вдосталь!..

А трошки далі, за ярмарком, нуртувала душа гір!

— Виходьте, ледарі! — скомандував Безрукий і прикусив язика, коли глипнув на бабусю Гелену. «Треба бути лагіднішим у висловах», — подумав. І вигукнув: — Сюрприз — тут!

Водоспад!..

Марі застигла у своїх хвилястих, чистих мріях. Ганнуся зачаровано розтулила ротика. Люба від подиву присіла. Бабуся по-молодечому випнула груди. Борис задумливо потер свого смоляного чуба, зняв окуляри, розплющеними очима продіагностував водоспад і вигукнув: «Чую сенсацію!»

Магічний Кам'янецький водоспад! Непримітний на перший погляд, не силач і не красень, а вмів захопити дух до затьмарення в очах! Від насолоди просто бути! Бути біля нього! І все! Люди липнули до водоспаду, як до меду, дивувалися, чого ж їх так тягне до цього водяного чуда... А відповіді не мали... І лише сьогодні водоспад помітив купку нових мандрівників, які знали його секрет. Жвавенька бабуся, мила хвиляста жінка, голубине дівча, романтичний вундеркінд і патлатий чоловік-скеля добре відали, що чари водоспаду — у його душі. Вільній, як плин ріки. Яка живе собі між двома каменями-легенями і дихає мудрістю, яку несе вода!..

— Дякую!.. — першою отямилась Марі, чмокнула Лева у щоку, передала йому Ганнусю і побігла з Любою до водоспаду. Борис був вундеркіндом, тому одразу зметикував, що має дівчат сфотографувати.