Андрій Процайло - Мер сидить на смерті

— Обережно! Там слизько!.. — попередив Безрукий.

Бабуся Гелена зійшла до ріки, дивилася на воду і зачаровано переглядала воскреслі краєвиди свого життя...

Поки народ милувався водоспадом, Лев пішов до мікроавтобуса. Переклав Ганнусю із здорової руки на покалічену. Дитя, не відчувши таткової долоні, мимовільно обняло його за шию. Безрукий відкрив багажник і вийняв чорну сумку у білий горошок. В сумці, наче дзиґа, завирувало життя. Чоловік якусь хвилину заворожено вивчав білий горошок — і життя втихомирилось. Тоді він спустився по східцях, викладених з каменю, до річки і сховався під звислими з берега смереками. Якнайдалі від людей. Страху не мав. Був спокійний, як сонце, що завмерло над горами й навіть не кліпало. Поставив сумку на гігантську кам'яну брилу, яку невідь-як умудрилася принести сюди вода. «Тож треба такі мускули мати!» — здивувався. Погладив сумку, ніби холодного небіжчика, якого ось-ось зариють у землю, наче який скарб. Розстебнув блискавку, відійшов. Принишкла Ганнуся здивовано зиркала то на тата, то на сумку... Змія спочатку висунула голову, оглянулася. Знайшла очима, які ніколи не кліпають, бо не мають часу на дурниці, Безрукого. Вивчала.

— Вилазь! Ти вільна... — сказав Лев.

Змія Зоя ще раз недовірливо оглянулась, а потім вислизнула із своєї чорної в білий горошок в'язниці і пірнула у воду. Безрукий побажав їй щасливої долі, подумки мовив «прощавай!», хоча краєчком інтуїції здогадувався, що вони ще зустрінуться...

Лев з Ганнусею повернулися до водоспаду. Марі вже встигла здійняти ґвалт, де вони поділися. Така була зворохоблена останніми подіями, що легко придумувала всілякі жахи. Уяву мала не гіршу, ніж Стівен Кінґ...

До радісного товариства підійшов, накульгуючи, водій мікроавтобуса, про якого вже й забули.

— Все готово, Леве Львовичу! — повідомив Безрукому.

Стіл був накритий у дерев'яній альтанці. Всілися. Смакували вишукані карпатські страви, охали, ахали, прихвалювали. Борис устигав не лише змітати страви, але й смакувати історію із спасінням душі Львова. Щораз розпинався, який неоціненний внесок своїм безцінним мозком він зробив для перемоги. Правда, не забув похвалити Любу і Марі, декілька теплих слів, як координатору місії, припало й Безрукому. З того монологу Лев тішився найбільше, а коли всі наситились, мовив:

— А тепер, панове, ще один сюрприз. Хоча, признаюся, не впевнений, чи він вам сподобається...

— Сподобається, Леве Львовичу, можете не переживати!.. — запевнив вундеркінд, смачно плямкаючи. — З однієї простої причини: не буде скучно! — Бо всі ваші дії, вибачте за відвертість, — алогічні. Щоб їх збагнути, треба знання поєднувати з інтуїцією, плюс... — юне світило науки зробило затяжну паузу, — бути хоч крапельку божевільним. А ми такі! — зареготав він. — Ну то що, як зветься ваш сюрприз?..

— Правда, — відповів Лев голосом, що змусив усіх перестати жувати. Усіх, окрім юного ботаніка. Якому природа вже давно зізналася, що правди не існує... Правда — віртуальна, дуже капризна жінка. Вона з головою віддається тільки тому, хто вірить у її побрехеньки...

— Правда з ваших уст звучить загрозливо, — намагався жартувати Борис. Хтось під столом копнув юнака в ногу, щоб замовк.

— Отож почну з того, що не лише ви, дорогенькі, прислужилися до того, що душу Львова звільнено. Як дехто з вас знає, колись я був тренером з «бойового гопака» — навчав виживати у нашому світі таких самих покалічених долею екземплярів, як я. Тобто дітей з фізичними вадами. Хлопці повиростали, розбіглися межи людьми, влаштували життя, але відчуття плеча друга не втратили. Захланний світ не зловив їх, слава Богу.

— Знаємо, — не витримав Борис, — це вони захопили замок Лавника. Ну, ще тоді, коли ви шукали Марі. Під час містичної спецоперації із звільнення привида безрукого ката...

— Так. І саме ці чоловіки погодилися знову витягати мене з халепи...

— Похвально, — вундеркіндові не закривався рот. Люба притулила свого мініатюрного пальчика до пухких вуст, натякаючи Борисові, щоб замовк.

— Отож першим, за ким мої хлопці почали слідкувати, — був маг і гіпнотизер Наум Чортополох. Чому?.. — запитав Лев. І сам відповів: — Бо просто так відкривати свої видива Марі, що «мер сидить на смерті», сенсу не було. Логічно?..

— Але він мав рацію... — попередила Марі.

— Мав. Але навіщо про цю рацію було признаватися тобі?.. Саме тобі, дружині ненормального Безрукого?..

— Не знаю...

— А я захотів дізнатися. І тому за ним ходили крок у крок... Ті, кого маг не знав і запідозрити у шпигуванні не міг... Хіба що допомогла б йому магія... Словом, виявилося, що Чортополох уже другий рік працює в міській раді в архіві. Цікаво?.. — Товариство мовчало. Працює, то й на здоров'я. Що тут такого інтересного?