Андрій Процайло - Мер сидить на смерті

— Смію здогадатися, що за Бориславою Болеславівною ви теж організували стеження... — не витримав Борис. — Після того, як вона дізналася про послання...

— Точно... — підтвердив Лев. — Тільки не перебивай, — попрохав, — бо думки й так у клубок зіжмакані... Так от, — вів далі Безрукий, — усе йшло нормально, Чортополох і Стійка були під контролем, ми спільними зусиллями вирахували, що викрадення душі Львова має відбутися 6 травня. І саме в цей вечір у моєму піджаку знайшовся загублений телефон. Підозріло? Є таке діло... Виявилося, що його спочатку знайшла, а згодом підкинула мені в кишеню наша інститутська прибиральниця пані Дуся. Скоріше, бабуся Дуся, але жвава, як пропелер...

— І за бабусею ти теж почав шпигувати... — зіронізувала Марі.

— Ти не помилилася, кохана... — кивнув Лев, приховуючи роздратування. — І цю бабусю мої хлопці бачили у ратуші. З ким би ви подумали?.. З Чортополохом!.. Що мав на це подумати алогічний Лев Львович?.. — Безрукий звертався до Бориса. — Збіг?.. Можливо... — відповів сам собі. — Далі. Наступного дня хтось з моєї електронної пошти надсилає вітання з днем народження Стійкій, а заодно і повну розшифровку того, як ми дізналися про час викрадення душі міста... Сказати, що я був шокований, — все одно, що нічого не сказати. Я був розбитий, пригнічений, відчував себе голяка на проспекті Свободи. Ніби поставили мене там на глум замість Тараса Григоровича!.. А генія відпустили розім'яти м'язи, погуляти Львовом...

— Не забувайте, що з вашої пошти так само прийшла фотографія і до мене, якої ви не відсилали!.. — додав Борис.

— Отож-бо! До того ж, я, бевзь, відаючи, що хтось знає пароль до моєї пошти, даю цю саму скриньку мерові, щоб він мені скинув крісло дракона, сфотографоване опівдні!.. До слова, це ідея Люби, молодець!.. Сам Бог нам послав таку метиковану красуню!..

Замість вкритися рум'янцем дівчині — почервонів чомусь вундеркінд.

— І цього листа хтось прочитав! сплеснула в долоні бабуся.

— На жаль, пані Гелено, так. Раніше за нас. А у фотографії було друге послання... І тоді я знову стрімголов мчу на роботу і знаходжу в своєму кабінетику мініатюрну камеру, націлену на мій монітор... Стає зрозумілим, чому хтось знає пароль входу в мою пошту. Далі виникає запитання: а може, цей хтось почув чи побачив, як ми розшифровували послання?..

— Телефон! — підскочив вундеркінд. — Ваш телефон прослуховували!..

— Я теж так подумав. І запитав себе: хто?..

— Це мусив бути хтось один. Хто знав пошту і хто мав розшифровку... — припустила Марі.

— Так. Або Наум, або Борислава...

Схоже, розповідь Лева друзів заінтригувала.

— Чому ти відразу ж не викинув цей клятий телефон? — налетіла на Лева Марі.

— По-перше, не хотів сполохати нишпорку. По-друге, вирішив пограти за його правилами... По мобільному і біля мобільного я говорив лише про те, що може сплутати карти слухачеві... А без телефону робив те, про що ніхто не мав здогадатися...

— Навіть ми... — прошепотіла Люба. Лев на це не відповів, і відомо, чому. Бо правильно...

Борис з нетерплячки вибіг із-за столу, став перед Безруким і, чухаючи свого смоляного чуба, видав на одному подихові:

— Я перепрошую, Леве Львовичу, але ваша хитра розповідь, схоже, затягнеться надовго, а мене сильно мучить одне делікатне запитання. І я не хочу чекати, я хочу знати зараз: коли ви дізналися, що душа Львова захована не в звичайному кам'яному левові-звірові, а в статуї Святого Лева-чоловіка, що на фасаді собору Святого Юра?

— Вранці після нічних відвідин купола музею етнографії. Там, де бродив привид свободи...

— Чому бродив?..

— Бо він там вселився в мене, наївний очкарику!.. — крикнув Лев. — Хіба ти не зрозумів?.. А я-то думав, ти просто тримаєш язик за зубами, бо вловив мої натяки мовчати!..

— Я не зрозумів... — пробубонів Борис.

— Який ще привид свободи?! — підскочила Марі. — Безрукий, ти хворий чи тільки прикидаєшся?..

Лев поклав Марі руку на плече. Намагався погладити, але вона відсахнулася.

— Зрештою, кохана, тебе ніхто не змушує вірити. Тим паче, що привид уже мене покинув. І полетів до неба. Щоб передати вітання безрукому катові... Так що я знову вільний. Стовідсотково твій...

Більше ніхто з товариства не насмілився навіть слова мовити. Лев продовжив:

— Привид свободи і привів мене до собору Святого Юра... — Безрукий наче провалився у спогади. — Того дня Марі знову помчала на роботу, у сусідки стався черговий заскок, і я пильнував дитину. Але не міг всидіти вдома. Ніяк. У мені вирував якийсь вулкан і виштовхував з дому. І ми з Ганнусею втекли з хати. Я був не я, ноги самі занесли мене до собору, а очі самі вгледіли на голові статуї Лева Шептицького голуба. Отоді я дізнався, де душа Львова і хто її може врятувати...