Андрій Процайло - Мер сидить на смерті

Лев Безрукий вибрався на оглядовий майданчик ратуші, щоб попросити дозволу у Львова віддати таємницю. Очистити совість, признатися своїм рідним і друзям, який він холоднокровний і підступний звір... Щоб знали, кого так віддано підтримували...

— Якщо, Львове, дозволяєш мені скинути з душі тягар, дай знак!.. — благав Безрукий.

Затамувавши подих, нагостривши очі, чекав.

Та марно. Безрукий винувато огледівся, прислухався, принюхався... На цей раз інтуїція не спрацювала... Підвела... Львів мовчав... «Може, не так треба було звільняти його душу?.. — завагався. — А як тоді?.. Не маю жодного уявлення...»

Лев опустив голову, підійшов до сходинок... Треба вниз, до людей, до життя нормального спускатися, приземленого, закутаного у клопоти...

Нога знайшла першу сходинку вниз, а душа піднесла очі вгору...

Невже?!

З неба на Безрукого падав голуб!.. Так поспішав, що забув приземлитися по-людськи, гепнувся на голову Лева, як на перину, заплутався в кучерях!..

— Є!!! — вирвався переможний клич у Лева.

Звільнив птаха із своїх кучерявих заростей, пообіцяв постригтися. Тримав у долоні голуба і чекав, що той заговорить... Птах зрозумів, тому дзьобнув Безрукого в носа, що означало «так, я і є знак!», і маленькими перельотами показав, де тепер живе... Щоб Лев знав, куди приходити в гості...

А де тепер міг жити голуб?.. Звичайно, у міському годиннику на ратуші! У душі і серці Львова!..

Ураз світ став зовсім іншим! У ньому зблиснула надія! Бо Безрукий звільнився від сумнівів, які мучили його ще від Юрієвого дня... Тепер найважче. Сказати «простіть» і прощення отримати!.. Благо, що є така можливість...

— Маєш дозвіл? — сполохав тишу голос за спиною. Лев злякався. Різко обернувся. Побачив мера Юрія Змієборця.

— Маю... — відповів Лев.

Трохи помовчали.

— Як ти думаєш, — почав мер здалеку, ніби хмара над містом, яка сумнівалася, чи випускати дощ, чи притримати, — ми самі віримо у те, що врятували душу Львова?

Лев усміхнувся. Чесним усе-таки був міський голова. Хоча цією ж чесністю ставив під сумнів свою нормальність.

— Ні! — відрубав Безрукий.

— Отож-бо... — Змієборець виглядав розгубленим. — Коли оглянутися назад — суцільне божевілля. Так?..

— Ні...

Зморщене чоло мера видало дуже промовисте запитання.

— Ми не віримо, що звільнили душу Львова, — мовив Безрукий. І запевнив: — Ми це знаємо!.. І це на крапельку більше, ніж вірити...

Мер потер чоло. Смішно, як колись перед учителькою у першому класі. Коли не міг пояснити, що вночі робив на шкільному горищі... Що, що?.. Привида шукав!.. Бабуся розповідала, що в школі блукає привид комунізму!..

— Виходить, я вже більше не сиджу на смерті?.. — усміхнувшись, сказав міський голова.

— Можливо... Не повністю... — Лев поплескав Змієборця по плечу, як давнього друзяку. — Хіба що краєчком сідниці... — хихикнув він. І побіг сходинками вниз.

Його наздогнав напрочуд оптимістичний голос Змієборця.

— Дякую, Леве! — крикнув мер.

— І вам! — озвався Безрукий. — За молитву до святого Великомученика Юрія! — не такий уже той мер наївний, як із себе корчить... Стратег...

Лев спрямував вдячність міського голови привиду безрукого ката.

— Дарую, друже! — гукнув у просторінь, лякаючи туристів, що саме слухали досвідченого екскурсовода, котрий дурив їх наївні вуха по повній програмі.

— Підземеллями ратуші, — шепотів сенсацію дядько із закрученими догори вусами, — ще й досі блукає привид безрукого ката... Який ще за життя наказав обрубати йому руки, бо на них було багато крові...

— Дзуськи! Він уже в небі!.. — втрутився Лев. — Я знаю!.. — сказав переконано. — А душа Львова тут! Живе у годиннику!.. — ділився він сенсацією. Годинник ствердно бемкнув.

Туристи всміхнулися Безрукому. Начебто повірили. Не так у побрехеньки, як у щирість дивака...

— Божевільний... — пошепки поставив діагноз гід. Він займався такою делікатною справою, посвячував наївних людей у таємниці інших світів, а не розумів, бідолаха, елементарного: божевілля — це коли ти переконаний, що життя, яке бачать твої очі, — справжнє...

Про свій сюрприз Лев оголосив чесному товариству у п'ятницю ввечері.

Спочатку легенько вивідав у Марі, чи в неї на роботі часом щось не горить? Адже з цими лікарями одна морока — ні вихідного, ні свята, ні сім'ї!.. Кожен день хтось божеволіє, і його, щасливого, доводиться за волосся затягувати назад — у реальний світ! У нього самого кебета вже давно догори дриґом стала, клепки розсохлись і не всі вдома були... Але жив якось світ, теліпався, бо й варіантів інших не мав... Бо як каже мудра пісня: «Допоки сонце сяє, поки вода тече, — надія є!..».