Урсула Ле Ґуїн - Чарівник Земномор'я

Гед і його супутники вийшли крізь двері задньої стіни, проминули сади Обителі Мудреців та дерев'яний міст через швидкоплинну річку Твільбурн і попрямували на північ, де на рівнинах розкинулися пасовища та ліси. Підіймаючись звивистою стежкою вгору, вони проминули діброву, в якій, незважаючи на яскраве сонце навкруги, панував напівморок. Неподалік була ще одна діброва, але Гед, хоч і дуже намагався, все ж не міг розгледіти там дерев. Йому весь час здавалося, що стежка, якою вони йшли, от-от приведе туди, проте вони навіть не наближалася до того місця. Ветч помітив його здивування і пояснив:

— Це Примарний сад. Ми не можемо в нього зайти, поки що...

Під палючим сонцем на лузі цвіли жовті квіти.

— Іскрівки, — сказав Бурштин. — Вони ростуть у тих місцях, де у давнину вітер зронив попіл від спалених селищ Ілієна. Це було у ті часи, коли Ерет-Акбе відстояв Внутрішні острови перед Повелителем вогню.

Ветч дмухнув на суху голівку квітки, і насінини, схожі на полум'яні іскорки сонця, легко полинули за вітром. Стежка повела їх угору, обминаючи великий, зелений від трави пагорб, на якому не росло жодного дерева. Саме його бачив Гед із корабля, коли "Тінь" зайшла у зачаровані води острова Роук. Піднявшись на схил, Бурштин зупинився:

— Вдома, на Хавнорі, не раз чув про ґонтську магію, і мене ще відтоді цікавило, чи насправді це так. Зараз серед нас є ґонтієць, і ми знаходимося на схилі Роукського пагорба, чиє коріння сягає центру землі. Тут набувають сили всі закляття. Здивуй нас, Яструбе! Покажи, на що ти здатний.

Гед, захоплений зненацька, зніяковів.

— Не поспішай, Бурштине, — втрутився прямодушний Ветч. — Дай хлопцеві трохи призвичаїтися до нашого життя.

— Він має силу, інакше би воротар його не пропустив. То чому б не продемонструвати її зараз? Ну то як, Яструбе?

— У мене є і сила, і майстерність, — відповів Гед. — Але що ти хочеш від мене?

— Звісно ж, ілюзій, фокусів чи міражів. Ось поглянь!

Бурштин промовив кілька незнайомих слів, підняв палець і вказав ним у землю, і на тому місці, серед зеленої трави, проточилася цівка води, потім поширшала, поки не перетворилась на струмок, що ринув схилом униз. Гед занурив туди руку — вона стала мокрою; він сьорбнув води — і відчув її прохолоду. Проте вода не тамувала спраги, бо була лише маною. Бурштин промовив ще одне слово і вода перестала текти, а під палючим сонцем знову заколихалася суха трава.

— Твоя черга, Ветче, — мовив він з холодною посмішкою.

Ветч почухав потилицю і похмуро поглянув на нього. Однак узяв жменьку землі і почав монотонно над нею співати, розминаючи, стискаючи, припліскуючи та надаючи форми. І раптом з'явилася маленька істота, схожа на джмеля чи волохату муху, яка трохи подзижчала і полетіла геть, розчинившись над пагорбом у повітрі.

Гед тільки вражено дивився. Що він знав, окрім примітивного селянського чаклунства, заклять для збору отари кіз, пересування важких предметів, лагодження посуду та лікування бородавок?!

— Я не займаюсь такими фокусами, — відказав він.

Ветчу цього цілком вистачило, і він уже намірився іти, однак Бурштин наполягав на своєму:

— Чому ж? — поцікавився він.

— Магія — не гра. Ми, ґонтійці, не користуємось нею для втіхи чи вихваляння, — поважно відповів Гед.

— А з якою ж тоді метою ви нею займаєтеся? — допитувався Бурштин. — Задля грошей?

— Ні!.. — сказав Гед.

Хлопець не міг вигадати чогось кращого, щоби приховати необізнаність і порятувати свою гідність. Однак Бурштин весело засміявся й повів їх далі навколо Роукського пагорба. Гед, подумки звинувачуючи Бурштина у всіх смертних гріхах, з роз'ятреним серцем понуро плентався услід.

Вночі, загорнувшись у плащ, хлопець лежав у холодній і темній кам'яній келії, оповитій непроникною тишею Обителі Мудреців. Його охопили важкі та невідступні думки, які, очевидно, були відгомоном усіх заклять і чарів, що будь-коли творились у цьому незвичному місці. Хлопця оточувала пітьма, жах переповнював його серце. Він шкодував уже, що потрапив у Роук, а не деінде. Аж тут у двері постукав Ветч, він зайшов і запитав, чи можна трохи поговорити з Гедом. Над його головою миготіла невеличка блакитна кулька чарівного вогника, освітлюючи дорогу.

Розпитавши Геда про Ґонт, він заходився захоплено розповідати про свою батьківщину — острови Східних широт, про те, як дим від домашніх вогнищ тихими вечорами стелиться над морем, перебираючись із острівця на острівець. Називалися острови дуже кумедно: Корп, Коп, Холп, Венвей, Веміш, Іфіш, Копіш і Снеґ. Ветч пальцем виводив їхні обриси на кам'яній долівці, щоби показати Гедові, де вони знаходяться. Лінії, наче накреслені срібною паличкою, світилися і через хвилину згасали. У школі Ветч навчався уже три роки і незабаром мав стати чаклуном. Отже, демонструючи зразки простої магії, він не задумувався над тим, що робить, як пташка не замислюється над тим, як вона літає. Проте Ветч мав і значно видатніший талант, якого не навчають ніде — талант доброти. І з цієї ночі Ветч завжди ставився до Геда дружньо та приязно, і хлопцеві не залишалося нічого іншого, як відповідати йому взаємністю.