Лаймен Баум - Чарівник Країни Оз

Дівчинка Дороті жила в невеличкому будинку посеред безкрайнього канзаського степу, її дядько Генрі був фермером, а тітонька Ем дбала про господарство. Будиночок був маленький, бо дошки для будівництва довелося везти дуже здалеку. У будиночку були чотири стіни, дах, підлога і одна-єдина кімната, в якій стояли стара іржава плита, буфет, стіл, кілька стільців і два ліжка. В одному кутку тулилося велике ліжко дядька Генрі та тітоньки Ем, а в іншому – маленьке ліжечко Дороті. У будинку не було ані горища, ані підвалу, лише яма під підлогою, де сім'я рятувалася від смерчів.

У цій місцевості смерчі лютували так, що запросто змітали зі свого шляху маленькі будиночки. Тому посеред кімнати була ляда, а під нею – сходи, що вели до схованки.

Коли Дороті виходила з будинку та озиралася навсібіч, то бачила лише степ. Він розкинувся до самісінького горизонту: нудна рівнина – довкруги ні деревця, ні будівлі. Сонце в цих краях було таким палючим, що земля, яку щойно зорали, швидко сіріла і пересихала. Трава теж умить ставала сірою, як і все довкола. Колись дядько Генрі пофарбував будиночок, але від сонця фарба почала тріскатися, а дощі остаточної змили її, і тепер їхнє помешкання стояло таке саме похмуро-сіре. Коли тітонька Ем тільки приїхала в це місце, вона була вродливою і життєрадісною. Але палюче сонце та невгамовні смерчі зробили свою справу: з її очей незабаром зникли завзяті іскорки, а зі щік злиняв рум'янець. Обличчя посіріло і змарніло. Тітонька Ем схудла та розучилася посміхатися. Коли осиротіла Дороті вперше потрапила до цього будинку, її сміх так лякав тітоньку Ем, що вона щоразу здригалася і хапалася за серце. Та й тепер, варто було Дороті розсміятися, тітонька Ем здивовано дивилася на дівчинку, наче не розуміла, що може бути смішного в цьому сірому житті.

А от дядько Генрі не сміявся ніколи. З ранку до ночі він працював, як віл, тож йому було не до веселощів. Він теж був увесь сірої барви – від бороди до грубих черевиків. Вигляд мав суворий, зосереджений і рідко говорив.

Тільки песик Тото розважав Дороті, не давав їй піддатися сірості, яка заполонила все довкола. Тото не був сірий. Він мав чудову шовковисту чорну шерсть, кумедний чорний носик і маленькі допитливі чорні оченята, що іскрилися веселощами. Тото міг бавитися з ранку до вечора, і Дороті всією душею любила свого вірного друга.

Та сьогодні їм було не до ігор. Дядько Генрі вийшов на ґанок, сів на сходинку й пильно подивився на небо. Воно було темно-сірим, темнішим, ніж звичайно. Дороті стояла поруч із Тото на руках і також дивилася на небо. Тітонька Ем у будиночку мила посуд. Десь далеко на півночі завивав вітер, і висока трава біля самого небосхилу колихалася хвилями. Таке саме стишене завивання долинало з протилежного, південного боку. Дядько Генрі і Дороті обернулися, щоб роздивитися, чому там так шумить, і побачили, що й із південного боку трава лягає хвилями, як море.

Дядько Генрі підвівся зі сходинки.

– Чуєш, Ем, насувається смерч! – гукнув він дружині. – Піду подивлюся, як там худоба! – І він побіг до хліва, де сім'я тримала корів та коней.

Тітонька Ем облишила посуд і підійшла до дверей. Одного швидкого погляду їй було достатньо, щоб зрозуміти: насувається біда.

– Дороті! – покликала вона – Мерщій до хованки!

Цієї миті Тото зістрибнув із рук Дороті й кинувся під ліжко. Дівчинка побігла ловити його. Перелякана тітонька Ем відчинила ляду і хутенько почала спускатися сходами до хованки. Нарешті Дороті зловила песика і вже збиралася бігти за тітонькою, аж не встигла зробити й кроку, як почула страшенне завивання вітру. Маленький будиночок так затремтів, що дівчинка втратила рівновагу й сіла на підлогу.

І тут сталося неймовірне.

Будинок кілька разів обернувся навколо своєї осі, а потім почав повільно підніматися вгору, наче повітряна куля.

Саме в тому місці, де стояв будиночок Дороті, зіткнулися два вітри – північний і південний, – і від цього зіткнення народився неймовірно лютий смерч. У центрі смерчу зазвичай буває досить тихо, та оскільки потоки повітря дедалі сильніше тиснули на стіни будиночка, то він піднімався все вище й вище, доки не опинився на гребені велетенської повітряної хвилі, яка понесла його, наче легеньку пір'їнку.