Урсула Ле Ґуїн - Чарівник Земномор'я

— Назви своє ім'я, — мовив воротар.

Гед трохи завагався, адже людина ніколи не вимовляє вголос просто так своє ім'я, хіба що тоді, коли її життю загрожує смертельна небезпека.

— Я — Гед, — голосно мовив він.

Зробивши крок, хлопець увійшов у відчинені двері. І тут йому здалося, що хоча площа позаду була осяяна сонцем, услід за ним майнула ледь помітна тінь.

Коли він озирнувся, то побачив також, що вхідні двері зроблені не зі звичайного дерева, як йому видалося раніше, а зі слонової кістки. Причому, із суцільного шматка, без жодних швів. Згодом він дізнався, що їх вирізали із зуба Великого Дракона. Крізь них тьмяно просвічувалося знадвору сонячне світло, а на одвірках красувалось вирізьблене тисячолисте Дерево Життя.

— Ласкаво просимо у цей дім, хлопче, — сказав воротар і мовчки провів його нескінченними залами та коридорами у внутрішній двір, що ховався у незбагненних закутках будівлі.

Двір був вимощений бруківкою, вгорі височіло безкрає небо, а на газоні під молодими деревцями у сонячному промінні мінливо вигравав фонтан. Деякий час Гед залишався сам. Він мовчки стояв і серце його тривожно калатало. Хлопець відчував, що навколо нього кипить якась незрима та копітка робота невідомих і могутніх сил. І несподівано для себе він осягнув у цьому загадковому місці чиюсь незриму присутність. Потаємний голос підказував, що це місце вибудуване не лише з каменю, а й з магії, яка сильніша за камінь. Гед знаходився у самому центрі Обителі Мудреців, а над ним — тільки небо.

Несподівано він побачив чоловіка в білому, що стояв у другому кінці двору й дивився на нього крізь струмені фонтану. Їхні погляди зустрілись, і в цю мить у гіллі дерев голосно заспівала пташка. На своє здивування Гед розумів і той пташиний спів, і шепіт води, що дзюрчала у фонтані, і чому хмари в небі змінюють свою форму; він знав, звідки прилетів і де втишиться вітерець, що тихо шурхотів у листі дерев. Хлопцеві здалося, що й сам він є лише словом, промовленим сонячним сяйвом.

Ця мить промайнула, і Гед, як і навколишній світ, стали такими, як і раніше. Гед ступив уперед і схилив коліна перед Архімагом, подаючи листа від Оґіона. Архімаг Немерле, наставник Роукської школи, приязно привітав хлопця. Він був дуже старим, казали, що найстарішим з-поміж усіх у Земномор'ї. Його голос нагадував пташиний спів, а волосся, борода й одяг були такими білосніжними, що здавалося, ніби час вимив із цього чоловіка все важке і темне, як океан за сотню літ вимиває шматок дуба.

— Мої очі втомились, і я не прочитаю, що написав твій наставник, — сказав він своїм переливчастим голосом. — Прочитай мені листа, синку.

Гед слухняно почав чигати послання, написане ґардійськими рунами. Ось що було у ньому:

"Володарю Немерле!

Я посилаю вам хлопця, і якщо посприяє вітер, він стане найвеличнішим з усіх магів Ґонту ".

Оґіон підписав лист не Істинним ім'ям, якого Гед поки що не знав, а лише власною руною, що означала зімкнуті вуста, тобто Мовчазний.

— Тебе прислав той, хто тримає на прив'язі землетрус, і це ще приємніше. Молодий Оґіон став дорогим мені відтоді, як прийшов сюди з Ґонту. А тепер, юначе, розкажи мені про моря та дива своєї мандрівки.

— Чудова подорож, Володарю, якби тільки не шторм.

— Який корабель доставив тебе сюди?

— "Тінь" — торгове судно з Андраду.

— Чия воля привела тебе сюди?

— Власна.

Архімаг поглянув на Геда, відвернувся й забурмотів незнайомою мовою, наче дідуган, чий глузд заблукав десь між роками та островами. Однак маг вплітав у те бурмотіння вже знайомі слова із пташиної пісні та із шепотіння води у фонтані. Він не ворожив і не заклинав, одначе у його голосі відчувалася така сила, яка вразила Геда до самої глибини душі.

Через мить він побачив себе — самісінького серед незнайомого, неозорого, порожнього місця, сповненого рухливих тіней. Водночас Гед усвідомлював, що стоїть на залитому сонцем дворі і слухає дзюркотіння фонтана.

Великий чорний крук, птах із острова Оскіль, вийшов на кам'яну терасу і заходився ходити туди-сюди по газону. Чорніший від смоли, з гостролезим дзьобом й очима, схожими на самоцвіти, птах сягнув ряси Архімага, і застиг, подивившись скоса на Геда. Потім тричі дзьобнув білий ціпок, на який спирався Немерле, і старий чародій перестав бурмотіти та посміхнувся.

— Побігай, пограйся, хлопче, — сказав, ніби до малої дитини, чародій.

Гед знову схилив голову перед ним, а коли звів її, Архімаг уже пішов. Лише крук стояв і поглядав на нього, виставивши дзьоба так, ніби ще раз хотів дзьобнути зниклий ціпок.