— Капітане! Оте світло на заході — це і є острів Роук!
— Я не бачу ніякого світла, — відказав шкіпер.
Та він ще й рота стулити не встиг, як Гед, махнувши рукою, показав на захід, і всі побачили чистий світлий спалах над бурхливим морем.
Не заради свого пасажира, а щоби врятувати корабель від бурі, капітан негайно наказав стерничому взяти курс на світло — на захід. Однак Геда попередив:
— Хлопче, ти говориш впевнено, наче морський чародій, але присягаюся, якщо це виявиться неправдою, я викину тебе за борт, тоді добиратимешся до Роука вплав!
Тепер їм доводилося гребти не за вітром, а проти нього, і це було нелегко. Хвилі, б'ючи в борт корабля, раз у раз збивали його з курсу: хитавиця була жахливою, воду доводилося вичерпувати безупинно. При цьому гребці пильнували, щоби не випасти за борт. Штормові хмари закрили небо і все навколо огорнула майже безпросвітна темрява. Час від часу на заході змигував промінчик, і тоді корабель виправляв курс. Нарешті вітер трохи вщух, а світла попереду побільшало. Вони гребли і гребли, аж поки після чергового удару веслами не вирвалися з пелени дощу, і корабель не опинився у царстві тиші та спокою. Над ними у небі догорав захід сонця, за помережаною баранцями хвиль затокою зеленів округлий пагорб, а біля його підніжжя, на березі, лежало місто, де на якорі мирно спочивали кораблі.
Керманич, налягаючи на довге весло, закричав:
— Капітане! То насправді земля чи марево?
— Тримай на землю, ти, безмозкий бовдуре! А ви, нікчемні сини рабів, давайте гребіть! Це Твільська бухта і Роукський пагорб, якщо якийсь йолоп цього не бачить! Гребіть!
Отак, під биття барабану, стомлено налягаючи на весла, вони увійшли у затоку. Тут панувала така тиша, що згори, з міста, вчувалися людські голоси, подзвін, і лише віддалеки доносився штормовий рев і гуркіт.
Небо зусібіч було затягнене грозовими хмарами, які не досягали острова. Над Роуком у чистому та безхмарному небі одна за одною спалахували зорі.
Цю ніч Гед провів на борту "Тіні", а вранці попрощався зі своїми морськими побратимами. Коли хлопець сходив на берег, йому услід неслися щонайкращі побажання. Твіль був невеличким містечком. Уздовж його небагатьох вузьких і стрімких вуличок тісно скупчились високі будинки. Гедові, проте, здавалося, що він потрапив у велике місто. Не знаючи дороги, він запитав першого перехожого, як знайти Архімага Роукської школи.
— Мудрому не треба запитувати, а дурень розпитує марно, — відповів перехожий, змірявши хлопця швидким поглядом, і пішов собі далі.
Гед попрямував вуличкою вгору і вийшов на площу, з трьох сторін оточену будинками з гостроверхими шиферними дахами, а з четвертої — величезною кам'яницею, схожою на середньовічну фортецю чи замок, із високою стіною на площу. Наверху цієї стіни знаходилися маленькі віконечка, що височіли над дахами міських будинків. Унизу, на майдані, до стіни притулилося декілька крамарських яток, між якими туди-сюди снували люди. Гед запитав у бабусі з кошиком мідій, чи не знає вона, де знаходиться Архімаг школи, на що старенька відповіла:
— Ти ніколи не знайдеш Архімага там, де він є насправді, та інколи зможеш знайти його там, де його немає, — і жінка заходилася далі гучно пропонувати свій товар.
Біля рогу стіни Гед побачив дерев'яні дверцята, підійшов до них і сильно постукав. Двері відчинив дідок. Хлопець запитав:
— Скажіть мені, де Архімаг школи, але без жодних загадок, заради Бога! У мене до нього лист від мага Ре-Альбійського, Оґіона!
— Це школа, — відповів лагідно дідок. — А я — воротар. Заходь, якщо зможеш.
Гед зробив крок, і йому здалося, що він зайшов у двері. Проте виявилося, що він, як і раніше, стоїть на бруківці знадвору. Хлопець знову ступив уперед і знову залишився перед дверима.
Воротар доброзичливо спостерігав за ним.
Гед не розгубився, він скоріше розлютився. Йому все більше здавалося, що з нього кепкують. Словами і жестами хлопець створив закляття на відчинення дверей, якого колись навчився у тітки. З-поміж усіх відомих йому заклять це вдавалося Гедові найкраще, і тепер він створив його не гірше, ніж будь-коли. Однак це були лише чари сільської ворожки, і вони не подужали тих могутніх сил, що охороняли вхід.
Після невдалої спроби зайти Гед певний час стояв на бруківці. Врешті-решт, поглянувши на старого, котрий чекав по той бік дверей, неохоче зізнався:
— Я не можу зайти, допоможіть мені.
Читать дальше