Олександр Волков - Чарівник Смарагдового міста

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Переклав з російської ФЕЛІКС КСЕНЗЕНКО

Художник ОЛЕКСАНДР КОВАЛЬ

Друкується за виданнями: Волков А. Волшебник Изумрудного города. — М.: Советская Россия, 1971.

Волков А. Урфин Джюс и его деревянные солдаты. — М.: Советская Россия, 1967.

еред широкого канзаського степу жила дівчинка Еллі. Її батько, фермер Джон, цілий день працював у полі, а мама Анна клопоталась по господарству.

Жили вони у невеличкому фургоні, який зняли з коліс і поставили на землю. Умебльований будиночок був бідно: залізна грубка, шафа, стіл, три стільці та двоє ліжок. Поряд з будиночком біля самих дверей було викопано «буревійний погріб». У погребі сім'я ховалась під час бурі.

Степові буревії не раз перекидали благеньке житло фермера Джона. Але Джон не журився: коли вщухав вітер, він піднімав будиночок, грубка і ліжка ставали на свої місця. Еллі збирала з підлоги олив'яні тарілки й кухлі — і все набирало попереднього вигляду до нового буревію.

До самого обрію велетенською рівною скатертиною слався степ. Де-не-де виднілися такі ж бідні будиночки, як і будиночок Джона. Навколо них були ниви, де фермери сіяли пшеницю й кукурудзу.

Еллі добре знала всіх сусідів на три милі навкруги. На заході проживав дядько Роберт з синами Бобом і Діком. У будиночку на півночі жив старий Рольф. Він майстрував дітям чудові вітряні млини.

Широкий степ не здавався Еллі похмурим: адже це була її батьківщина. Еллі не знала ніяких інших країв. Гори й ліси вона бачила лише на малюнках, і вони не приваблювали її, можливо, тому, що в дешевих Елліних книжечках вони були намальовані погано.

Коли Еллі нудьгувала, вона кликала веселого песика Тотошка і вирушала провідати Діка і Боба або йшла до дідуся Рольфа, від якого ніколи не поверталась без саморобної іграшки.

Тотошко, погавкуючи, стрибав поряд, ганявся за граками і був безмежно задоволений собою та своєю маленькою господинею. У Тотошка була чорна шерсть, гостренькі вуха і маленькі блискучі оченята. Тотошко ніколи не сумував і міг гратися з дівчинкою цілий день.

А турбот у Еллі було чимало. Вона допомагала мамі по господарству, а тато вчив її читати, писати і рахувати, бо школа була далеко, а дівчинка була ще досить мала, щоб ходити туди щодня.

Одного літнього вечора Еллі сиділа на ґанку і читала вголос казку. Мама Анна прала білизну.

«І тоді могутній богатир Арнаульф побачив чаклуна зростом як вежа, — співуче читала Еллі, водячи пальчиком по рядках. — Із рота і ніздрів чаклуна вилітав вогонь…» Мамусю, — запитала Еллі, відриваючись від книжки, — а тепер чарівники є?..

— Ні, моя люба. Жили чарівники і чаклуни у минулі часи, а потім перевелись. Та й навіщо вони? І без них клопоту вистачає. Еллі кумедно зморщила носа:

— А все ж без чаклунів нудно. Якби я раптом стала королевою, то обов'язково наказала б, щоб у кожному місті та в кожному селі був чарівник. І щоб він творив для дітей усілякі чудеса.

— Які ж, наприклад? — усміхаючись запитала мама.

— Ну, які… Щоб кожна дівчинка і кожен хлопчик, прокидаючись уранці, знаходили під подушкою великий пряник… Або… — Еллі сумно поглянула на свої грубі поношені черевички. — Або щоб усі дітки мали гарненькі легенькі черевички.

— Черевички ти й без чаклуна матимеш, — заперечила Анна. — Поїдеш з татом на ярмарок, і він купить…

Поки дівчинка розмовляла з мамою, погода зі псувалася.

Саме на той час у далекій країні за високими горами чаклувала в глибокій темній печері люта чарівниця Гінгема. Моторошно було у печері Гін-геми. Під стелею висіло опудало величезного крокодила. На високих тичках сиділи великі сови, зі стелі звисали в'язки сушених мишей, прив'язаних хвостиками до мотузки, як цибулини.