Олександр Волков: Чарівник Смарагдового міста

— Як, ти заговорив, Тотошку? — здивовано вигукнула Еллі.

— Не відаю, як воно виходить, Еллі, але, гав-гав, з мого рота мимоволі вилітають людські слова…

— Бачиш, Еллі, — пояснила Вілліна, — у цій чарівній країні розмовляють не лише люди, а й усі тварини і навіть птахи. Поглянь навкруги, подобається тобі наша країна?

— Вона непогана, добродійко, — відповіла Еллі, — однак у нас удома краще. Побачили б ви нашу скотарню, подивилися б на нашу Пістрянку, добродійко! Ні, я хочу повернутися на батьківщину, до мами й тата.

— Навряд чи це можливо, — відказала чарівниця. — Наша країна відокремлена від усього світу пустелею і височезними горами, котрі не подолала ще жодна людина. Боюся, моя крихітко, що тобі доведеться залишитися з нами.

Очі Еллі наповнилися слізьми. Добрі Жувани дуже засмутились і також заплакали, витираючи сльози блакитними носовичками. Вони зняли капелюхи й поклали їх на землю, щоб дзвіночки бринінням не заважали їм ридати.

— А ви ніскілечки не допоможете мені? — сумно запитала Еллі.

— Ой, — схаменулася Вілліна, — я зовсім забула, що моя чарівна книжка при мені. Треба зазирнути у неї: можливо, я там і вичитаю щось корисне для тебе…

Вілліна вийняла із оборок своєї одежі крихітну, як наперсток, книжечку, дмухнула на неї — і на очах здивованої Еллі книжечка почала збільшуватись, рости й перетворилася на величезний том. Він став таким важенним, що старенька поклала його на великий камінь.

Вілліна дивилась на сторінки книжки, і вони самі перегорталися від її погляду.

— Знайшла, знайшла! — раптом вигукнула чарівниця і почала поволі читати: — «Бамбара, чуфара, скорики, морики, турабо, фурабо, лорики, йорики… Великий чарівник Гудвін поверне додому маленьку дівчинку, занесену в його країну буревієм, за умови, якщо вона допоможе трьом істотам здійснити їхні заповітні бажання, пікапу, трікапу, ботало, мотало…»

— Пікапу, трікапу, ботало, мотало… — зі священним жахом повторювали Жувани.

— А хто такий Гудвін? — запитала Еллі.

— О, це найбільший Великий Мудрець у нашій країні, — прошепотіла старенька. — Він наймогутніший серед нас і живе в Смарагдовому місті.

— А він добрий чи злий?

— Цього ніхто не знає. Але ти не бійся, розшукай три істоти, виконай їхні заповітні бажання, і Чарівник Смарагдового міста допоможе тобі повернутися до твоєї країни!

— А де ж Смарагдове місто? — спитала Еллі.

— Воно у центрі країни. Великий Мудрець і Чарівник Гудвін сам збудував його і править ним. Але він оточив себе надзвичайною таємничістю, і ніхто не бачив його після того, як збудував місто, а це було багато-багато років тому.

— Як же я дійду до Смарагдового міста?

— Цей шлях далекий. Не всюди країна така гарна, як оце тут. Є темні ліси, де водяться страшні звірі, є бистрі річки, переправа через які дуже небезпечна…

— А може б, і ви пішли зі мною? — запитала дівчинка.

— Ні, дитя моє, — відповіла Вілліна. — Я не можу на довгий час залишати Жовту країну. Ти повинна йти сама. Шлях до Смарагдового міста вибрукуваний жовтою цеглою, і ти не заблукаєш. Коли прийдеш до Гудвіна, проси у нього допомоги…

— А довго мені доведеться отут прожити, добродійко? — спитала Еллі, похнюпивши голову.

— Не знаю, — відповіла Вілліна. — Про це нічого не сказано у моїй чарівній книзі. Іди, шукай, борися! Я час від часу зазиратиму до чарівної книжки, щоб знати про твої справи. Прощавай, моя люба!

Вілліна нахилилася до величезної книжки, і та негайно стиснулася до розмірів наперстка й зникла в оборках мантії. Налетів вихор, стало темно, і, коли морок розсіявся, чарівниці вже не було: вона зникла. Еллі та Жувани затремтіли від страху, і дзвіночки на капелюхах задзеленькали самі собою. Коли всі трохи заспокоїлися, найсміливіший із Жуванів, їхній старшина, звернувся до Еллі:

— Всемогутня феє! Ми вітаємо тебе в Блакитній країні! Ти вбила злу Гінгему і звільнила Жуванів!

Еллі відповіла:

— Ви дуже люб'язні, але я зовсім не фея. До того ж ви чули, що мій будиночок упав на Гінгему за наказом чарівниці Вілліни…

— Ми в це не віримо, — вперто заперечив старшина Жуванів. — Ми чули твою розмову з доброю чарівницею, ботало, мотало, але вважаємо, що й ти — всемогутня фея… Бо ж лише феї можуть літати у повітрі у своїх будиночках, і лише фея могла звільнити нас від Гінгеми, злої чаклунки Блакитної країни. Гінгема багато років правила нами, примушувала працювати вдень і вночі…

— Вона примушувала нас працювати вдень і вночі! — хором мовили Жувани.