Олександр Волков: Чарівник Смарагдового міста

— Вона наказувала нам ловити павуків і кажанів, збирати жаб і п'явок у рівчаках. Це були її улюблені страви.

— А ми, — заплакали Жувани, — ми дуже боїмося павуків і п'явок.

— То чого ж ви плачете? — спитала Еллі. — Все вже минуло!

— Так-так! — Жувани дружно розсміялися, і дзвіночки на їхніх капелюхах забриніли.

— Могутня пані Еллі! — заговорив старшина. — Хочеш стати нашою повелителькою замість Гінгеми?.. Ми віримо, що ти добра і не каратимеш нас часто!

— Ні, — відмовилась Еллі, — я лише маленька дівчинка і не здатна бути правителькою країни. Коли ви хочете допомогти мені, знайдіть змогу виконати ваші заповітні бажання.

— У нас було єдине заповітне бажання — здихатись лютої Гінгеми, пікапу, трікапу! Але твій будиночок — крах! крах! — роздушив її, і в нас більше немає заповітних бажань!.. — сказав старшина.

— Тоді мені нічого тут робити. Я піду шукати тих, у кого є бажання. Ось лише черевички мої вже зовсім старі і продірявлені — вони не витримають далекої дороги. Правда, Тотошку? — звернулась Еллі до песика.

— Звичайно, не витримають, — погодився Тотошко. — Але ти не сумуй, Еллі, я тутечки неподалік бачив дещо й допоможу тобі.

— Ти? — здивувалась дівчинка.

— Так, я! — гордовито відповів Тотошко і зник за дверима. За хвилину він повернувся з гарним срібним черевичком у зубах й урочисто поклав його до ніг Еллі.

На черевичку блищала золота застібка.

— Звідки ти його взяв? — здивувалась Еллі.

— Зараз розкажу! — відповів захеканий песик, зник і згодом повернувся з другим черевичком.

— Яка краса! — захоплено мовила Еллі й приміряла черевички — вони були якраз по нозі, ніби були на неї пошиті.

— Коли я бігав на розвідку, — поважно почав Тотошко, — то побачив за деревами великий чорний отвір у горі…

— Ой-ой-йой! — з жахом закричали Жувани. — Це ж вхід до печери злої чаклунки Гінгеми! І ти наважився туди зайти?..

— А що там такого страшного? Гінгема ж померла! — заперечив Тотошко.

— Ти, напевне, теж чарівник! — зі страхом мовив старшина; решта Жуванів на знак згоди захитали головами, й дзвіночки під капелюхами дружно задзеленькали.

— Так от, у тій, як ви її називаєте, печері я побачив чимало кумедних і незвичайних речей, але найбільше мені впали в око ці черевички, що стояли біля входу. Якісь великі птахи зі страхітливими жовтими очима намагалися завадити мені взяти черевички, та хіба Тотошко злякається чогось, коли він захоче стати в пригоді своїй Еллі?

— Ох, ти ж мій любий сміливцю! — вигукнула Еллі й ніжно притисла песика до грудей.

— У цих черевичках я йтиму невтомно скільки завгодно…

— Це дуже добре, що тобі дісталися черевички злої Гінгеми, — перебив її старший Жуван. — Здається, вони мають чарівну силу, бо Гінгема взувала їх лише у найважливіших випадках. Але яку саме силу, ми не знаємо… Все ж таки ти залишаєш нас, милостива добродійко Еллі? — зітхнувши, запитав старшина. — Тоді ми принесемо тобі дещо попоїсти на дорогу.

Жувани пішли, й Еллі залишилася сама. Вона знайшла в будиночку шматок хліба і з'їла його на березі струмка, запиваючи прозорою холодною водою. Потім стала збиратись у далеку дорогу, а Тотошко тим часом бігав під деревом, намагаючись піймати крикливого пістрявого папугу, що сидів на нижній гілці й дражнив песика.

Еллі вийшла із фургона, старанно зачинила двері й написала на них крейдою: «Мене немає вдома».

Тим часом повернулися Жувани. Вони поприносили стільки їжі, що для Еллі вистачило б її на кілька років. Тут була і баранина, і смажена птиця, і кошик з фруктами…

Еллі, сміючись, зауважила:

— Ну, навіщо мені стільки, друзі мої?..

Вона поклала в кошик трохи хліба і фруктів, попрощалась з Жуванами і сміливо рушила в дорогу зі своїм вірним і веселим Тотошком.

Неподалік від будиночка було роздоріжжя: в різні боки розходилося кілька доріг. Еллі обрала шлях, вибрукуваний жовтою цеглою, і бадьоро рушила ним. Сяяло сонечко, співали пташки, і маленька дівчинка, закинута у дивну чужу країну, почувалася зовсім непогано. Шлях був обгороджений з обох боків чудовим блакитним парканом. За ним починались оброблені лани. Подекуди виднілися округлі будиночки. Їхні дахи нагадували гостроверхі капелюхи Жуванів. На дахах виблискували кришталеві кульки. Будиночки були пофарбовані у блакитний колір.

На полях працювали маленькі на зріст жінки і чоловіки; вони знімали капелюхи й привітно вклонялись Еллі. Адже тепер кожен Жуван знав, що дівчинка в срібних черевичках звільнила їхню країну від злої чаклунки, опустивши свій будиночок — крак! крак! — просто їй на голову.