Він усміхнувся, але Гедові це не сподобалось. Адже він звернувся до мага з надією, що Майстер допоможе осягнути таємницю, а той, як і Оґіон, почав відбуватися балачками про рівновагу, небезпеку та пітьму. Але, напевне, міркував далі хлопець, справжній чародій, котрий перейшов від дитячих забавок з ілюзіями до високого мистецтва Закляття та Перетворення, вже може робити те, що йому подобається, підтримуючи при цьому оту Рівновагу та власним сяйвом відганяючи пітьму.
У коридорі він зустрів Бурштина, котрий, відколи у школі почали розхвалювати Геда, розмовляв з ним, може, і приязніше, але ще насмішкуватіше.
— Щось ти похмурий, Яструбе, — сказав він цього разу, — не даються чари-бари?
Як завжди, намагаючись не поступитися Бурштину, Гед відповів, удавши, що не помічає іронії:
— Мене вже нудить від фокусів та ілюзій, спроможних потішати лише лінивих вельмож, котрі вмирають від нудьги у своїх фортецях і вотчинах, — сказав він. — Єдине, чого мене навчили на Роуці, — це створювати чарівні вогники та трохи керувати вітрами. Інше — маячня.
— Навіть маячня буває небезпечною, якщо її застосовує дурисвіт, — відповів Бурштин.
Після цих слів Геда ніби ляснули по обличчю, і він з викликом підступив до Бурштина. Але той лише посміхнувся, немовби й не хотів нікого ображати, як завжди, з холодною вишуканістю вклонився та пішов геть.
Зі сповненим ненавистю серцем Гед, заклякши на місці, дивився услід Бурштину. У цю мить він заприсягнувся колись таки подолати свого суперника у справжньому двобої, а не в творенні простих ілюзій. Він нікому не дозволить так зверхньо, пихато та зневажливо ставитися до себе, він ще покаже, хто він такий, і вкаже Бурштину його місце.
Зараз Гед навіть не замислювався над тим, чому Бурштин його не любить. Проте чітко усвідомлював сам, за що він ненавидить юнака. Решта учнів швидко зрозуміли, що їм важко зрівнятися з Гедом у будь-яких заняттях, і тому — хто щиро, а хто — заздрісно, казали про нього:
— Він народився чаклуном, ми ніколи не зможемо перевершити його.
Лише Бурштин жодного разу не похвалив його, і водночас ніколи й не уникав його, а тільки зверхньо споглядав, ледь усміхаючись.
Отже, Бурштин був єдиним суперником Геда, котрого той хотів присоромити. Гед не помічав, ба не хотів помічати, що в цьому суперництві, до якого припав душею і яке плекав як вияв шанолюбства, таїлося щось небезпечне — пітьма, від якої завбачливо застерігав його Майстер-Ілюзорник.
Коли Гед був урівноважений і йому не застилав очі сліпий гнів, він чудово розумів, що не може бути суперником Бурштину чи будь-якому старшому учневі, і тоді знову продовжував наполегливо працювати і набиратися знань...
Наприкінці літа занять у школі поменшало, тому залишався вільний час, який учні витрачали на різноманітні конкурси та перегони на зачарованих човнах у бухті. Змагання із магічних вправ вони проводили у дворі Обителі Мудреців, а довгими вечорами на схилах пагорбів, у гаях розпочинала біготнечу та гру у піжмурки, і доходило до того, що не можна було зрозуміти, хто ховався, а хто шукав, бо всі учасники гри робилися невидимцями, із чарівними вогниками шмигаючи поміж деревами, перегукуючись, сміючись і наздоганяючи один одного.
Коли прийшла осінь, вони з новими зусиллями взялися за заняття, поповнюючи свої знання магії. Отож, сповнені вражень і див, перші місяці на острові Роук для Геда промайнули непомітно.
Узимку все було інакше. Геда та ще сімох учнів послали до найвіддаленішого північного мису острова Роук, де знаходилась Одинока Вежа. Там самітником замешкував Майстер-Істинномовець, з дивним ім'ям Куремкармерук, яке не перекладалось жодною мовою. Вежа похмуро здіймалася над північними кручами, і на багато миль від неї не було жодного заселеного містечка, села чи бодай хутора. Над зимовим морем клубочилися свинцеві хмари, а у самій Вежі на високому стільці врочисто сидів Куремкармерук та складав нескінченні переліки імен. Учні повинні були їх вивчити до опівночі, коли чарівне чорнило зникало і пергамент знову ставав незайманим. У Вежі панували напівморок, холод і вічна тиша, яку порушував тільки скрип пера Майстра та ще вряди-годи зітхання учня, котрий поспішав завчити назви кожного мису, вершини, бухти, затоки, протоки, мілини, єрика [5] Єрик — невеличка протока, що з'єднує два озера або річку.
, рифу чи скелі на узбережжі Лоску чи іншого невеличкого острівця в Пельнському морі. Коли хто-небудь із учнів скаржився, Майстер міг мовчки подовжити список, а міг сказати: "Той, хто хоче панувати над морями, мусить знати справжню назву кожної краплинки води в них".
Читать дальше