Джон Толкін - Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)

Не диво, що сторожа пила й реготала біля вогнища у своїй сторожці та й не чула ні як розкривали діжки, випускаючи гномів, ні як підійшли четверо розвідників.

Як же вони були вражені, коли на порозі став Торін Дубощит!

— Хто ви такі й чого вам треба? — закричали вони, скочивши на ноги й шукаючи свою зброю.

— Я — Торін, син Траїна, сина Трора, короля Самітної гори! — голосно проказав гном, і вигляд у нього був справді по-королівському владний, попри подертий одяг і брудний каптур. Золото блищало в нього на шиї, золотом він був підперезаний, пронизливо дивилися його чорні, глибокі очі.— Я повернувся. Я хочу бачити голову вашого міста!

Зчинилося неймовірне сум'яття. Простодушніші повибігали надвір, так ніби сподівалися, що гора зазолотіє серед ночі і враз жовтими стануть води озера.

Начальник сторожі виступив наперед.

— А це хто? — запитав він, показуючи на Філі, Кілі та Більбо.

— Сини дочки мого батька, — відповів Торін, — Філі й Кілі з племені Дуріна, і пан Злоткінс, що мандрує з нами із західних країв.

— Якщо ви прийшли з миром, складіть свою зброю! — звелів начальник сторожі.

— У нас немає зброї,— заявив Торін, і це була правда: лісові ельфи відібрали в гномів їхні ножі, а з ними й славетного меча Оркріста. Гобітів короткий меч був, як завжди, схований при тілі, але Більбо змовчав про це. — Як сказано в давньому пророцтві, ми повертаємося додому, і зброя нам не потрібна. Та й не стали б ми битися з таким великим загоном. Відведіть нас до вашого голови!

— Він на бенкеті,— сказав начальник.

— Тим більше причин, щоб повести нас до нього, — втрутився Філі, якому набридли ці урочисті перемовини. — Ми зморені, ми помираємо з голоду після далекої дороги, і позаду лишились наші хворі товариші. Краще поспішіть, і досить слів, а то глядіть, вам ще перепаде від вашого голови.

— То йдіть за мною, — звелів начальник сторожі. Шестеро воїнів стало обабіч, і в такому супроводі гноми з гобітом пішли за начальником через міст, далі крізь ворота й до ринку. То був ринок не ринок, а широке коло води, облямоване високими палями, на яких побудовано найбільші в місті будинки, та довгими дерев'яними пристанями з численними східцями та драбинами, що вели до поверхні води. В одній з великих зал горіло багато світла, звідти долинав гомін голосів.

Ось вони пройшли в двері й стали, засліплено кліпаючи на довгі столи, за якими сиділи люди.

— Я — Торін, син Траїна, сина Трора, короля Самітної гори! Я повернувся! — крикнув ватажок гномів з порога, перш ніж устиг щось сказати начальник сторожі.

Всі скочили на ноги. Міський голова теж підвівся зі свого великого крісла. Але найдужче були вражені ельфи-плотогони, що сиділи в нижньому кінці зали.

Протиснувшись до столу голови, ельфи закричали:

— Це збіглі в'язні нашого короля! Приблудні гноми, що не могли нічого до пуття розповісти про себе! Тинялися по лісі, докучаючи нашому людові!

— Це правда? — запитав голова. Щиро кажучи, йому більше вірилося в слова ельфів, ніж у повернення короля Самітної гори, якщо взагалі коли-небудь існував такий на світі.

— Правда те, що ми подорожували до нашого рідного краю, а король ельфів підступно напав на нас у дорозі й кинув безпричинно до в'язниці,— відказав Торін. — Але ні замки, ні грати не втримають того, хто повертається, як сказано в давньому пророцтві. І місто це не належить до королівства лісових ельфів. Я промовляю до голови міста озерних людей, а не до плотогонів лісового короля.

Голова Озерного міста вагався, переводячи погляд із гномів на ельфів, з ельфів — на гномів. Сила короля ельфів у цих краях була дуже велика, і голова не хотів ворожнечі з ним. Байдуже йому було до всіх давніх пісень — він тільки й сушив мозок, що торгівлею та митом, вантажами й золотом, чому й завдячував своє високе становище. Решта людей, одначе, була іншої про це думки, й скоро все вирішилося без нього. Звістка про повернення короля Самітної гори, мов пожежа, поширилася від дверей зали по всьому місту. Всі щось кричали в залі й надворі. На пристанях уже вирували юрби. Дехто вже співав уривки з давньої пісні про повернення короля Самітної гори. Те, що повернувся Трорів онук, а не сам Трор, зовсім нікого не бентежило. Інші підхопили мотив, і ось понад озером полилася голосна пісня.