Джон Толкін - Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)

Оце в такий спосіб гобіт нарешті приплив до місця, де стовбури дерев обабіч були тонші, а небо вгорі світліше. Темні води раптом розлилися вшир — тут потік впадав у Лісову річку, що бурхливо виривалася з великих королівських воріт.

Невиразно мріло бліде плесо, над яким уже не нависало гілля дерев; у пливкому дзеркалі вод танцювали ламані відображення хмар і зірок. Далі бистра течія Лісової річки підхопила флотилію барил і діжок і віднесла до північного берега, де вимила широку бухту. Мала бухта всіяний рінню бережок; угорі нависало урвище, а на східному краї заслоняв бухту невеликий скелястий мисок. Більша частина барил сіла на мілководді, але декілька пропливло далі, б'ючись об кам'яну пристань.

На березі місцеві ельфи вже виглядали порожняк. Жердинами вони швидко позганяли діжки й барила на мілке і, полічивши та зв'язавши канатами докупи, полишили так до ранку. Бідолашні гноми! Більбо нині був у кращому становищі. Він зліз зі свого барила й почалапав на сухе, а далі тихенько подався до якихось хатин, що видніли неподалік над річкою. Нині гобіт уже не роздумував, не вагався, коли можна було поцупити шматок зі столу, адже так довго змушений був це робити й надто добре знав, як то голодувати по-справжньому, а не вибирати знічев'я найсмачніші шматочки в багатій коморі. А ще він назорив за деревами вогнище і потяг туди — підсушити своє мокре дрантя, що холодно й неприємно липло до тіла.

Немає потреби довго розводитися про гобітові пригоди тієї ночі, бо ми вже наближаємось до кінця мандрівки гномів на схід, щоб перейти до останньої і найбільшої пригоди. Отож мусимо поспішати!

Ну, звичайно, з чарівним перстеником на пальці гобітові спочатку добре велося, але його зраджували мокрі сліди ніг і краплі, що скрапували з одягу, де б він не ступив чи присів; а ще розічхався і, де не пробував сховатися, його виказували жахливі вибухи тамованого чхання. Скоро в сільці над річкою зчинився добрячий переполох, але Більбо втік у ліс, несучи в руках хлібину, бурдючок вина й пиріг, і все те чуже, не своє. Решту ночі мусив просидіти мокрий як хлющ далеко від вогнища, але бурдючок був помічний, так що він навіть подрімав трохи на сухому листі, хоч стояла осінь і повітря було прохолодне.

Прокинувся, чхнувши особливо гучно. Вже сірів ранок, і коло річки стояв веселий гармидер. Ельфи робили з діжок пліт, що його плотогони поведуть за течією до Озерного міста. Більбо чхнув знову. З одежі вже не крапотіло, але всього його морозило. Швидко, як тільки дозволяли закляклі ноги, він спустився до річки й саме вчасно, не помічений ніким у загальній метушні, прослизнув на діжковий пліт. На щастя, сонце ще не зійшло, й гобіт не мав тіні-зрадниці, та й чхання змилувалось — відпустило на якусь часину.

Ельфи на плоту щосили вперлися жердинами в дно, а ті, котрі стояли в мілкій воді, напружилися, щоб зіпхнути його на глибину. Зв'язані докупи діжки, барила скрипіли, терлись одне об одне.

— Та й важкий цей порожняк! — бурчав дехто. — Надто глибоко сидить у воді — декотрі діжки аж ніяк не порожні. Якби прибули за дня, можна було б розкрити й зазирнути всередину.

— Ніколи! — гукнув старший. — Відчалюйте!

Ось нарешті й відчалили, й попливли — спочатку поволі, аж поки проминули скелястий мисок, де стояли інші ельфи, щоб відштовхувати пліт; а далі, вийшовши на бистрину, — швидше, швидше за течією до озера.

Мандрівники втекли з королівської темниці й залишили позаду ліс, але чи живі були вони, чи мертві, про це дізнаємося згодом.

Трохи пропливли, і почало пригрівати сонечко. Ще далі річка огинала крутий виступ, що виростав ліворуч. Попід ним, стрімким, неначе справжній бескид, річка була найглибша і текла найбистріше, з плюскотом і шумом. Раптом бескид зостався позаду. Береги понижчали. Дерев не стало. І враз гобітовим очам відкрилась небачена картина.

Земля довкола роздалася вшир, і скрізь були води річки, яка блукала, розлившися на сто кручених рукавів, чи стояла серед боліт озерцями, а ті озерця поцятковані острівцями… Але посередині все так само дужо плинула вперед бистрінь. А ген далеко, вкутавши свою темну вершину в подерту хмару, бовваніла Самітна гора!

Найближчих її сусідок на північному сході й рівнинних земель, що пролягли між нею і тими горами, не було видно. Самотою височіла вона, дивлячись через болота на Чорний ліс. Самітна гора! Більбо пройшов далеку дорогу, зазнав стільки пригод, щоб її побачити, й тепер, побачивши, аніскілечки її не вподобав.