Джон Толкін - Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)

Сумне й похмуре було гномове обличчя, коли він проказував ці слова, — Балін був серед Торінового товариства того дня, коли прилетів дракон.

Йти понад річкою до самої брами розвідники побоялися; тільки пройшли трохи, обігнувши кінець південної відноги, а тоді, залігши за великим каменем, виглянули й побачили темний печерний отвір у великій крутій стіні поміж двох відног гори. З того отвору виривалися води річки Бистрої і звідти ж виходила пара й курів чорний дим. Ніякого руху не було в тій пустці, тільки здіймались випари та вода бігла, та ще то тут, то там пролітала чорна, зловісна ворона. В моторошній тиші лише шуміла кам'яниста річка й час від часу чулося хрипке каркання. Балін здригнувся.

— Вертаймося! — сказав він. — Нічого путнього ми тут не зробимо. І не подобаються мені ці чорні птахи — вони скидаються на шпигів лихої сили.

— Виходить, що дракон досі живий, що він заліг десь у залах всередині гори, — таке мені підказує отой дим, — зауважив гобіт.

— Дим — це ще не доказ, — заперечив Балін, — хоча я не сумніваюся: твої слова слушні. Але вже міг минути якийсь час, відколи дракон десь подався, а може, він лежить десь на схилі й пильнує, і все одно пара з димом будуть виходити з брами — адже всі зали всередині, мабуть, прокурілися гнилим його смородом.

З отакими похмурими думками, невідступно супроводжувані воронням, що каркало вгорі над ними, четверо стомлених розвідників побрели назад до табору. Ще в червні вони гостювали в гожому домі Елронда, нині осінь хилилася помалу до зими, а їм здавалося, що ті милі дні промайнули багато років тому. Тепер вони були на самоті з повною небезпек пусткою — без ніяких надій, без нічиєї допомоги.

Мандрівники дійшли до кінця своєї подорожі, але начебто й на оскілечки не стали ближче до мети. Бадьорості й певності в кожному з них лишилося небагато.

Але дивна річ — Злоткінс мав нині більше бойового духу, ніж гноми! Він часто просив у Торіна його карту й дивився на неї, міркуючи над рунами та значенням місячних літер, які прочитав Елронд. Саме він поквапив гномів розпочати небезпечні пошуки таємних дверей на західному схилі. Тож вони перевезли свій табір у продовгасту долину, вужчу за великий діл з південного боку, де з брами витікала річка, і захищену нижчими відногами гори. Ці дві західні відноги тяглися на захід від основного громадища — два довгі, круті обабіч кряжі, що поступово знижувалися до рівнини. З цього, західного, боку менше було ознак драконового плюндрування і росла сяка-така травичка для їхніх коненят. День у день гноми виходили зі свого західного табору, затіненого з ранку й аж за полудень, коли сонце починало скочуватися до лісу, — і, розбившись по троє, вишукували стежку нагору. Якщо карта не обманювала, то десь високо на крутосхилі, над початком долини мали бути таємні двері. День у день верталися вони в табір, нічого не знайшовши.

Та нарешті, цілком несподівано, знайшли те, що шукали. Філі, Кілі й гобіт якось опівдні поверталися назад до табору, пробираючись поміж безладно розкиданих брил у південному кінці долини. Обходячи величезний камінь, що стримів самотою, мов стовп, Більбо натрапив на якісь наче грубі східці, що вели нагору. Схвильовані, подалися троє по тих східцях, які перейшли в ледь помітну, вузьку стежку. Стежка то губилася, то знову знаходилась, аж поки привела на вершину південної відноги й потім, нарешті, до ще вужчого виступу, що повертав на північ, упоперек схилу гори. Глянувши вниз, шукачі побачили, що стоять на самому бескиді, який нависав над початком долини; внизу, під їхніми ногами, виднів табір. Мовчки, тиснучись до кам'яної стіни по праву руч, вони одне за одним пішли виступом, поки дійшли до невеликої заглибини — затишної, порослої травою, з крутими стінами. Помітити цю заглибину неможливо було ні з долини — нависало урвище — ні здаля, адже вона була така маленька, що здавалася просто темною розколиною. Заглибина не була печерою — вгорі видніло небо, але стіна, якою вона кінчалась, була внизу гладенька і прямовисна, мов її виклав муляр, тільки тут ні шва тобі, ні щілинки.

Не розгледіти було також ні одвірка, ні порога, ні засува чи замкової шпарини, але гноми з гобітом не сумнівалися, що знайшли-таки двері.

Вони їх і штовхали, і пхали, й били; благали зрушитись, промовляли уривки відчиняльних заклинань, але все лишалося нерухоме. Зрештою, натомившись, посідали відпочити на траві, а тоді, вже надвечір, розпочали свій довгий спуск у долину.