Тетяна Винокурова-Садиченко - ЖАРТ. Із життя психів

Вона вешталася квартирою зі Сфінксом на руках. Голова ще трохи паморочилася, та їй було вже набагато краще. От тільки нудно. Просто не було чого робити. Багато думати неможливо: в голові одразу озивалося болем, починало нудити. Та що думати! Ні читати, ні писати… Інка жила всім цим, а тепер сказали: не можна. Розслабся, дитино, лежи у ліжечку й ні про що не думай. Від недумання ставало ще гірше. Мозок набрякав і, здавалося, от-от потече крізь вуха. Найзручнішим станом було вештання по хаті. Мама - на роботі, Ерастович - теж. Мабуть.

Хоч би побалакати з кимось. Та з ким же, з ким? З усіма попрощалася ще в лікарні. Ні-ні, вона не шкодує про це. Їй ставало погано від однієї думки, як заходить у гості Елка, починає смалити одну за іншою цигарки, розповідає про черговий татусів викидон. Або ж як приходить тварючка, приносить із собою пляшку дешевого вина: тобі зле, Інночко? Випий, і все минеться. А потім - підемо в ліжечко, секс - найкращі ліки… Брр! Та все одно, якби з кимось поговорити, то не так погано було б. З ким?…

- А хоч би й зі мною, - він сидів на підвіконні й дивився на Інку насмішкуватими чорнющими очима.

- Богдане! - зраділа вона. - Як добре, що ти прийшов!

Він посміхнувся ширше. Зістрибнув з підвіконня й солодко потягнувся.

- А я думала, ти - продукт моєї хворої уяви, - повідомила Інка, уважно розглядаючи його, вперше такого реального. Вперше не серед туману, не в голові, а просто перед нею, посеред її кімнати. Хлопець невисокий, трохи вищий за неї, чорноокий, із пофарбованим у якийсь блідо-жовтий колір волоссям. Цікавий. Посмішка - хитрюща. Він таки подобався їй.

- А тепер як думаєш? - він підморгнув та обернувся навколо своєї осі, - щоб краще розгледіла.

- Тепер не знаю, але ти мені подобаєшся.

- Ти мені теж, - раптом він підскочив, обійняв її за плечі, підморгнув. - Одружимося?

Це був жарт. Вона весело засміялася у відповідь:

- Зачекай, лише шнурки випрасую.

Він засміявся теж.

- Ага, і взуєш кеди з випрасуваними шнурками під весільне плаття.

З ним було легко й добре. Й не треба було зовсім ні про що думати. Та й не хотілося думати.

Він пройшов по хаті, зазирнув до спальні.

- Фе! Шкарпетки Ерастовича прямо на підлозі! - гидливо узяв їх двома пальцями, жбурнув у вікно. Інка знову засміялася.

- Навчімо його бути охайнішим, кицю!

- Так! - радісно погодилася вона.

Богдан знову пройшов по хаті. Хода в нього була цікава: розв’язна, лінькувата, трохи з якимось викликом. Раптом (він усе робив раптом, Інка це зрозуміла, будь-якої миті від нього можна було чекати чергового викидону), раптом він не сів, а плигнув на стілець, вмостився з ногами. Серйозно, трохи допитливо подивився на Інку.

- Сумуєш? - спитався він, розуміюче похитавши головою.

- Трохи є, - позіхнула вона.

- Та не трохи, - він сверлив її поглядом, - дуже сумуєш…

Раптом очі хитро зблиснули - у цю голову таки прийшла якась ідея. Інка захоплено дивилася на нього. Ну, кажи вже, кажи! Що ти вигадав?

- Слухай, кицю, тебе треба розважити.

- Як? - її очі теж загорілися. Вона вже була певна: розважатися з Богданом - весело.

- Знаєш, твій струс припав на дуже визначні дні. Одне слово, цієї ночі буде зліт на Лисій горі. Ти хочеш стати відьмою, кицю?

А от це був не жарт. Це було серйозно поставлене запитання, яке вимагало серйозної відповіді.

- Стати… - Інка замислилася. Мама казала, жінки - це відьми. Більшість жінок, це Інка зрозуміла давно, дурепи. Цікаво, відьми належать до більшості чи до меншості? - Стати - ні. Та хотілося б спробувати.

Богдан іще мить допитливо дивився на неї. Здається, не чекав такої відповіді. А на що ж чекав? Що вона кинеться йому на шию й вигукне: «Так, любий, це бажання всього мого життя!»? Нарешті він згідно хитнув головою:

- Добре, кицю. Зачекай, поки смеркне.

Клацнув пальцями і зник у повітрі. На його місці залишилася лише тоненьке пасмо диму.

- Теж мені, Коперфілд! - посміхнулася Інка. Ще раз пройшлася. Стало легше. Після візиту Богдана полегшала голова, поясніло сонце за вікном, вже не хотілося гризти себе за те, що не можеш повернутися до головних запитань. Не можеш - не треба. Ходімо розважатися! Інка ковтнула снодійного, вирішивши добре поспати. Гулянка, видно, буде гарна. Ще б пак! Відьми! А гарна гулянка на ніч після нещодавнього струсу - діло важливе, потребує багато сил і енергії. Сил і енергії… Інка позіхнула, згорнулася клубком у ліжку. Богдан… Бог-дан… Слушне ім’я для янгола. Даний Богом, надісланий Богом… Хоча ейфорію колись теж уважали даром богів, а тепер це просто психічний стан. Та як гарно, що є свій янгол… А звідкіля він може взятися, цей янгол?… Стоп, не думати. Спати. Спати… Спати…