Тетяна Винокурова-Садиченко: ЖАРТ. Із життя психів

Коханий уважно дивиться на мене, наливає ще вина. Ми випиваємо.

- А ти напиши про те, що вже було, - раптом пропонує він.

- Автобіографію? - усміхаючись, запитаю я.

- Ну… Не зовсім. Зроби з цього художній твір. Прикрась. Народ полюбляє прикраси.

- Як, наприклад?

- Напиши, що ти не просто дівчина, а дуже розумна дівчина… Або відьма… Або просто таке собі цікаве руде дівчисько…

- Чому це одразу руде? - ображаюсь я.

- А люблю я рудих, - хитро усміхається він. Отримує легенького стусана.

- А ти? - питаю я. - Ти, може, будеш негром? І обов’язково психом.

- Негром я не буду! Я буду янголом! - сміючись, виголошує він.

- Теж мені янгол, - відмахуюся я. Проте щось уже тихесенько починає закручуватись у голові.

- Добре, - погоджуюся раптом, - будеш янголом.

Він здивовано піднімає брови. Питає:

- Але? - він знає, що той жарт про мої руді коси так йому не минеться, що є якесь «але».

- Але янголом-психом! - весело оголошую я вирок.

- І ти тоді будеш психом. Шизофренічкою. Нехай друга «ти» теж сидить у лікарні. Щоб мені сумно не було.

Сміємося.

- А твого вчителя, що постійно до тебе залицявся, зробимо Вчителем, - він пише пальцем у повітрі останнє слово, вирізняючи велику «В». Я зі сміхом погоджуюся. Так-так, і матуся моя не буде самотньою. Зробимо їй такого собі кавалера… Коханий ще щось каже, та я його не слухаю. Часом, коли на мене находить, його можна не слухати, він усе розуміє і не ображається.

Я біжу до кімнати, відчиняю скриньку. Знайшовши чистий листок, виводжу першу фразу: «Інка мила посуд і міркувала над черговим питанням світової ваги».

Київ

Осінь - зима, 2003 - 2004